РОЗДІЛ 16.2

- Ну, не треба робити таке обличчя! Не бійся, - посміхаючись, як до старої знайомої, а то й подруги, умовляла мене леді Етельверг. - У першу нашу зустріч ти так не поводилась. Чи заклинання, накладене Вілом, надає особливої впевненості?

Я нервово перевела подих й, зібравши волю в кулака, вирівняла спину й підняла підборіддя.

- Не розумію, про що ви...

На що Таміра голосно й дуже образливо розсміялася. І я, поперхнувшись словами, замовкла.

- Віл дуже сильний маг. І якби в той день у ресторації не з'явилася я, твоя би персона так і залишилася невідомою. Та і я впізнала не обличчя, а магічні потоки в плетиві... - вона знову посміхнулася, схоже, вирішивши, що бовкнула зайвого, різко повернулась на каблуках і кинула через плече: - Не будемо втрачати часу. Нас очікують.

Щось усередині мене обірвалося, а ноги немов приросли до відполірованого до дзеркального блиску білого мармуру підлоги.

- Якщо ти настільки боїшся, я можу повернути тебе назад. Думаю, Ергель саме збирає загін, щоб штурмувати мій особняк. А в мене там дуже рідкісні сорти троянд, між іншим. Потопчуть... Шкода... - удавано зітхнула вона й відразу зовсім серйозно, діловим тоном продовжила. - Вирішувати тобі, Айрін. Я вже говорила, що хвилюватися зовсім немає про що. Шкоди заподіяти тобі ніхто не зможе. Та й нікому це не потрібно. А от дещо тобі розповісти... думаю, що ти й сама була б рада довідатися побільше про свого батька, матір... про себе. Я права?

Леді Таміра Етельверг була права. Права настільки, що мені хотілося її якщо не придушити прямо на місці, що хоча б запустити в неї витонченою вазою із зеленого скла. Бажано разом із червоними трояндами, що в тій стояли. Але конфлікт був не в моїх інтересах. Навіть незважаючи на відкриту посмішку й цілком добросердий тон леді я просто нутром відчувала фальш у її словах, погляді, ледве здригаючихся куточках губ...

Подумалося, що не так багато я про неї й знаю. Інтриганка. Що корилась тільки короні. І чомусь гостру ворожість викликав той факт, що один раз вона зрадила Вілмара. Чи можна довіряти людині, що зраджує найближчих, а потім приходить до них, як ні в чому не бувало?!

- Ви праві, леді Етельверг, - точно так само фальшиво посміхнулася я їй у відповідь і рішуче рушила слідом за нею.

Не знаю, чи правильно я зробила. Суддя нашим рішенням - життя. Але в той момент я розуміла одне - якщо я зараз піду, то зведу себе здогадками.

Маєток виявився якимсь дивним. На мій погляд. Скоріше тому, що раніше мені не траплялося бувати в подібних будинках.

Із приміщення, куди ми перемістилися порталом, було три виходи. Один - на терасу, другий та третій - углиб будинку.

Леді направилася убік лівих дверей. Тому куди вела права - для мене так і залишиться загадкою.

Варто було покинути кімнату, як практично відразу ми опинились на невеликому овальному майданчику, від якого спускалися круті гвинтові круті сходи. Без поруччя, поручнів або хоча б захисних загороджень.

- Це будинок моєї матері, - пояснила леді Етельверг, зовсім безстрашно ступаючи на сходинку. - Вона маг Повітря.

Прокляття! Тепер зрозуміло, але від цього мені не краще. Особливо якщо враховувати сильний рвучкий вітер із солоними бризами. Рев моря десь під ногами... навіщо на мене нападати? Навіщо вбивати?! Я й сама вб'юся. Спіткнуся - і все! Немає Рішки. І труп мій холодний краби обгризуть.

- А іншого шляху немає? - вирішила я з'ясувати про всяк випадок.

Леді кинула на мене вже відверто злий погляд. Мабуть, їй уже порядком набридло носитися з одною студенткою Академії. Але швидко взяла себе в руки.

- Не хвилюйся, тут встановлено захист. Якби ти могла бачити магічні потоки...

Я не бачила. Але відчувала їх аромат. М'який. М'ята з лимоном. Чи ні. Меліса. Точно! Запах був ледь відчутний, чи те через насичений аромат моря, чи те від того, що заклинання були не першої свіжості.

- Я не хвилююся! Я просто обережна! – відмітила я й направилася слідом за Тамірою.

Захист і правда був відмінним. Варто було ступити на сходи, як стих і шум прибою, і притупився аромат моря, зате став насиченішим запах магії. До лоскоту в носі. І чомусь згадався будинок. Мама. Пиріг із чорницею й чай з мелісою. Стало так тепло й добре... я кинула оком на обрій.

Море, що здалося мені так непривітним і холодним, шелестіло прибоєм, заколисувало шлюпку й розстелялося далеко, з'єднуючись із небом. Неймовірно. Прекрасно настільки, що перехоплює подих і неможливо відірвати погляд.

Я й не помітила, що сходи закінчилися, і ми знову опинились на точно такому ж майданчику, що залишився нагорі. І знову двері. Похмурий коридор, настільки довгий, що мені вже відверто стало страшно.

Але коли я вже готова була запанікувати, леді зупинилася біля високих дверей і легенько постукала.

Двері відчинились самі.

- Прошу, Айрін Кор! - уже навіть не зображуючи посмішку, махнула вона рукою убік дверного прорізу.

Мені знову стало моторошно. Але відступати вже було пізно й нерозумно. Тому я рішуче ввійшла й опинилась у величезному порожньому залі з височенною стелею.