Розділ 16

Місто затихло в очікуванні зливи й грози. Замовкло, причаїлося. Прикрило вікна, а подекуди навіть засмикнуло штори. Розігнало дворових псів і кішок по затишних місцях. Дрібних злодюжок і сиріт-жебраків, що шастають брудними підворіттями. Самотні перехожі поспішали знайти хоч якийсь дах, аби сховатися від негоди, що насувалася.

І тільки пара ненормальних — дівчина у формі студентки Академії і Тіньовий вартовий швидким широким кроком ішли порожньою вулицею, привертаючи до себе увагу небагатьох насторожених перехожих.

Ну, мені так здавалося, принаймні.

Насправді нікого не хвилювали наші з Ером персони. Усі шукали укриття від бурі, що насувалася.

Йшли ми мовчки. З тієї простої причини, що Ергель Онер усю дорогу намагався не луснути від злості. Як виявилося, навіть форма і значок сержанта Тіньової варти недостатньо вагомий аргумент для того, щоб візник погодився везти тебе на інший кінець столиці прямо напередодні грози. Ні погрози, ні мимоволі (а може й навмисне) подовжені ікла жодного ефекту не справили. Візник, гучно свиснувши своїй замореній шкапі, дав драла з місця зірваної угоди, а Ергель, утробно гарчачи, побрів у потрібному нам напрямку, не сказавши за всю дорогу жодного слова. Що саме по собі було неправильно й незвично.

— Як все-таки дивно! — пробурмотіла я і була удостоєна важкого погляду. — У столиці погодників... не перелічити. А впоратися з грозою — нікому.

Ергель скривився, немов щойно хильнув прокислого вина, запиваючи зіпсовану печеню.

— Вони нічого й не зможуть зробити, — і помітивши мій сповнений подиву погляд, пояснив: — Ці грози й негода не природного походження. Прориви... як би тобі пояснити. Вони пропускають частину того, іншого світу в наш. І це не тільки потвори з-за Межі, як химера. До речі, Корайс замкнув її в клітці, демонструє як наочний посібник і чекає твого рішення щодо того, що з нею робити.

Від думки про те, що мені знову доведеться зустрітися з істотою, яка ледь не відправила мене за Межу, мене пересмикнуло. Згадалася вишкірена паща, повна гострих іклів, вигнутий скорпіонячий хвіст... і ці очі з вертикальними зіницями...

— Повернуся — обов'язково зайду до ректора, — не змигнувши, збрехала я. — Про погоду...

— Так, — кивнув Ергель. — Про прориви й погоду... так от. У прориви зазвичай прослизає і частина іншого світу. Повітря, земля... погода. Насіння рослин. Ну й енергетичні та магічні імпульси. Вони змінюють наш світ. Сточують грані.

— І кожен новий прорив легше зробити, — пробурмотіла я.

— Кожен новий прорив буде більшим, закрити його складніше. З останнім ми провозилися майже три доби. Орем вибився із сил. І якби не Етельверг...

Я спіткнулася й ледь не впала. Злякано вискнула псина, яка подумала, що я вирішила позбавити її якщо не життя, то обгризеного обіду так точно.

— А можна детальніше? — несміливо попросила я.

Ергель замислився. Але все ж відповів.

— Вона поділилася резервом, коли, здавалося, Орем уже ось-ось упустить краї розриву. Порожній резерв — смерть. Упущені краї... це ще гірше. Так що він їй тепер ледь не життям зобов'язаний.

У мене від цієї новини пересохло в роті. З одного боку, я була вдячна цій жінці за своєчасну допомогу. Мало хто зміг би в принципі розділити резерв із будь-ким. Це ще вміти треба. І наскільки відомо магічній літературі, здатних на таке — пара-трійка магів на всю історію магії. З іншого боку... дивно все це. Наскільки я зрозуміла з тих крихт інформації, що зібрала про цю персону, пані ця вже раз зрадила Орема. Не знаю, за яких обставин і з якими мотивами. Але все ж таки. До того ж вона довгий час не з'являлася ні в столиці, ні в принципі в королівстві — ця інформація з надійного джерела. Точніше, відразу двох, що живуть у сусідній з моєю кімнаті. І тут ні з сього ні з того вона повертається до столиці, згадує, що їхній шлюб — справа вирішена, і вирішена самим королем. І навіть те, що сам Вілмар категорично проти шлюбу — її абсолютно не бентежить. Мені здається, що цю дамочку в принципі нічого не бентежить. А якщо так... то їй просто щось від нього потрібно. От тільки що?

— Ну ось ми й прийшли! — погано зображуючи радість, сповістив мене Ер, махнувши рукою на не дуже великий, за мірками столиці, старий, але доглянутий особняк із кованими воротами.

Навколо витав запах матіол. Дуже дивний запах, зважаючи на те, що навіть попри спеку й задуху, матіолам цвісти ще не час.

Я нервово всміхнулася і, перевівши подих, ступила до хвіртки.

Та відчинилася, ледве я її торкнулася. Немов мене тут чекали. Немов хотіли, щоб я прийшла.

Щось у грудях кольнуло. Тривога. Погане передчуття чи просто страх?!

Що ж. Все одно зворотного шляху в мене вже немає. Ну... він, може, і є, але мені от не подобається.

Я рішуче увійшла у двір, хвіртка за мною миттєво зачинилася, відсікаючи від мене заволавшого Ергеля.

Запах матіол став різкішим, солодшим, паралізуюче насиченим.

Відкрився зів порталу. З нього не вийшла, а буквально випливла леді Етельверг. Ідеальний макіяж, висока зачіска, жодного неслухняного кучеря, що вибився. Ідеальна сукня, що підкреслює всі принади розкішної фігури. Як ніколи раніше я відчула себе неповноцінним кульгавим курчам і єдине, про що мріяла, щоб вона не помітила цього в моєму погляді чи виразі обличчя.

— Рада тебе бачити, Айрін.

Напевно, вона чекала якихось вітальних чемних фраз, але все, що я зараз могла й хотіла сказати, навіть торговка рибою сказати посоромилася б.

— М-да. Не так я уявляла нашу з тобою дружню зустріч.

— Дружню? Тобто ви вважаєте, що дружбу варто починати з того, щоб підкинути химеру й спробувати вбити?!

— Все ж таки подарунок мій не оцінила, — вигнувши красиві губи в ображеній гримасі, пробурмотіла вона. — А дарма. Адже без дотику до Тіньового боку ти ніколи б не розкрила свою другу половину дару. Він би дрімав, зрідка псував тобі життя... А Корайс і Віл вічно б намагалися тебе від усього захистити.