РОЗДІЛ 16.1

Місто затихло чекаючи зливи й грози. Замовкло, причаїлося. Прикрило вікна, а подекуди навіть засмикнуло штори. Розігнало бродячих псів і кішок по затишних місцях. Дрібних злодюжок і сиріт-жебраків, що снують по брудних підворіттях. Поодинокі перехожі поспішали знайти хоч якийсь дах, щоб сховатись від непогоди, що насувалася.

І тільки пара ненормальних - дівчина у формі студентки Академії й Тіньовий страж швидким широким кроком ішли по порожній вулиці, звертаючи на себе увагу насторожених перехожих.

Ну мені так здавалося, принаймні.

На ділі нікого не хвилювали наші з Ером персони. Усі шукали сховок від бурі, що насувалася.

Ішли ми мовчачи. По тій постій причині, що Ергель Онер всю дорогу намагався не лопнути від злості. Як виявилася, навіть форма й значок сержанта Тіньової Стражі недостатньо вагомий аргумент для того, щоб візник погодився везти тебе на інший кінець столиці прямо напередодні грози. Ні погрози, ні мимоволі (а може й навмисне) ікла, що зненацька подовжилися, ніякого ефекту не досягли. Візник, голосно свиснув своїй замореній шкапі, дав драла з місця угоди, що зірвалася, а Ергель, утробно ричачи, побрів у потрібному нам напрямку, не сказавши за всю дорогу ні єдиного слова. Що саме по собі було неправильно й незвично.

- Як все-таки дивно! - пробормотала я й була визнана гідною важкого погляду. - У столиці погодників... не перерахувати. А впоратися із грозою - нікому.

Ергель поморщився, немов тільки що сьорбнув кислого вина, запиваючи зіпсовану печеню.

- Вони нічого й не зможуть зробити, - і помітивши мій повний здивування погляд, пояснив: - Ці грози й непогода не природного походження. Прориви... як би тобі пояснити. Вони пропускають частину того, іншого світу в наш. І це не тільки монстри Вивороту, як химера. До слова, Корайс закрив її в клітці, демонструє як наочне приладдя й чекає твого рішення щодо того, що з нею робити.

Від думки про те, що мені знову доведеться зустрітися з істотою, котра ледве не відправила мене на Виворіт, мене пересмикнуло. Згадалася ощерена паща, повна гострих іклів, вигнутий скорпіонячий хвіст... і ці очі з вертикальними зіницями...

- Повернуся - обов'язково зайду до ректора, - не моргнувши, збрехала я. - Про погоду...

- Так, - кивнув Ергель. - Про прориви й погоду... отож. У прориви звичайно прослизає й частина іншого світу. Повітря, земля... погода. Насіння рослин. Ну й енергетичні й магічні імпульси. Вони змінюють наш світ. Грані стають тоншими.

- І кожен новий прорив легше зробити, - пробормотала я.

- Кожен новий прорив буде більший, закрити його складніше. З останнім ми провозилися майже три доби. Орем знесилився. І якби не Етельверг...

Я спіткнулася й ледь не впала. Злякано заскиглила псина, що подумала, що я вирішила позбавити її якщо не життя, то обгризеного обіду так точно.

- А можна докладніше? - несміливо попросила я.

Ергель задумався. Але все ж відповів.

- Вона поділилася резервом, коли, здавалося, Орем вже от-от упустить краї розриву. Порожній резерв - смерть. Упущені краї... це ще гірше. Так що він їй тепер ледве не життям зобов'язаний.

У мене від цієї новини пересохло в роті. З одного боку, я була вдячна цій жінці за своєчасну допомогу. Мало хто зміг би в принципі розділити резерв із ким-небудь. Це ще вміти потрібно. І наскільки відомо магічній літературі, здатних на таке - пара-трійка магів на всю історію магії. З іншого боку... дивно все це. Наскільки я зрозуміла з тих крихт інформації, що зібрала про цю персону, дама ця вже раз зрадила Орема. Не знаю, при яких обставинах і з якими мотивами. Але все-таки. До того ж вона довгий час не з'являлася ні в столиці, ні в принципі в королівстві - ця інформація з надійного джерела. Точніше, відразу двох, що живуть у сусідній з моїй кімнаті. І отут ні з того ні із сього вона повертається в столицю, згадує, що їхній шлюб - справа вирішена і вирішена самим королем. І навіть те, що сам Вілмар категорично проти шлюбу - її зовсім не бентежить. Мені здається, що цю дамочку в принципі нічого не бентежить. А якщо так... то їй просто щось від нього потрібно. От тільки що?

- Ну от ми й прийшли! - погано зображуючи радість, сповістив мене Ер, махнувши рукою на не дуже великий, по мірках столиці, старий, але доглянутий особняк з кутими воротами.

Навколо витав захід матіол. Дуже дивний аромат, з огляду на, що навіть незважаючи на жару й духоту, матіолам цвісти ще не пора.

Я нервово посміхнулася й, перевівши подих, ступнула до хвіртки.

Та відчинились, ледве я її торкнулася. Немов мене тут чекали. Немов хотіли, щоб я прийшла.

Щось у груди кольнуло. Тривога. Дурне передчуття або просто страх?!

Що ж. Однаково дороги назад у мене вже немає. Ну... він, може, і є, але мені от не подобається.

Я рішуче ввійшла у двір, хвіртка за мною миттєво захлопнулася, відтинаючи від мене Ергеля.

Запах матіол став різкішим, солодшим, паралізуюче-насиченим.

Відкрився портал. З нього не вийшла, а буквально виплила леді Етельверг. Ідеальний макіяж, висока зачіска, ні єдиного неслухняного локона. Ідеальна сукня, що підкреслює всі принади розкішної фігури. Як ніколи раніше я відчула себе кульгавим курчам і єдине, про що мріяла, щоб вона не помітила цього в моєму погляді або виразі обличчя.