РОЗДІЛ 15.1

Немає нічого більш дивного, чим одужувати. Це таке незрозуміле відчуття, немов тобі потрібно заново навчитися ходити, спілкуватися зі своїми добрими знайомими. Але найбільше мене бентежили співчутливі погляди студентів і навіть викладачів, на які я натикалася щораз, як відривала погляд від підлоги. Навіть не думала, що мене буде аж так дратувати жалість до моєї персони.

Тому у свій перший робочий день я намагалася ні з ким не перетинатися й мало з ким спілкуватися. Та й то - тільки в справі. Навіть ранкові тренування безсовісно пропустила, а на парах коротко відповідала на питання викладачів з окремої парти. Притім ховала очі й намагалася ні на кого не дивитися.

І взагалі, мені, якщо говорити чесно, хотілося побачити всього двох людей - ректора й лорда Орема.

Магістра Корайса - щоб все-таки розпитати його про те, що ж трапилося тоді, вісімнадцять років тому, і довідатися правду зі слів очевидця й безпосереднього учасника. Що саме було метою людини, яку кохала моя мати. І яким він був?

Чомусь мені зовсім не хотілося вірити в те, що людина, кров якого текла в мені, була таким чудовиськом. Але навіть якщо це так, то  мають же бути причини такої його поведінки.

А Орема... просто хотіла побачити. Думки раз у раз зсковзували на нашу з ним останню розмову, і перед очима жваво вставала картина втомленого, неголеного лорда-начальника Тіньової Стражі. І чомусь стискалося серце. Хотілося подивитися йому в очі й переконатися, що все  гаразд.

Ну й ще не завадило б відшукати охлялого й так і не годованого Ідена, що тепер, кажуть, переселився на горище, щоб нікого не бентежити своїм практично повністю прозорим виглядом. Говорить, що «тільки голим я ще по Академії не шустав». І виповзає у світ тільки по ночах.

І оскільки простіше всього, як не абсурдно звучить, знайти було саме третього, я брела убік сходів, що вели на горище.

За вікном була чудова літня погода. Жара така, що мухи на льоту свідомість втрачали. У парку, розбитому у внутрішньому дворі Академії, не видно було ні душі. Усі ховалися в холі, де температуру повітря регулювали погодники. Вони й на вулиці повинні б. Але якось... не склалось в них цього року. То грозу проморгали. Тепер жару. Не дай боги, ще до якого-небудь катаклізму доморгаються.

-... Ти тупа ідіотка! - вилетіло через відкриті двері в аудиторію, котрі я ледь минула. - Сама тупа дурепа, яку мені взагалі доводилося коли-небудь зустрічати в житті! Як ти взагалі умудрилася до такого додуматися?

І я пройшла б мимо, не звернувши уваги на з'ясування стосунків молодих закоханих - або не закоханих, судячи з того, з якою злістю бризкав отрутою парубок, якби не один момент. Голос належав нашому старості, і такого разлюченого я його ще не те щоб не бачила... правильніше сказати, я не уявляла, що він може так гніватись в принципі. Не схожий він на людину, що буде влаштовувати скандал на порожнім місці.

- Я... я...я... - заїкалася дівчина, намагаючись виправдуватися, але виходило в неї не дуже добре.

- Що ти? Так ти взагалі уявляєш, що накоїла?! - продовжував насідати на неї Ехер Сетербі. - Ти розумієш, чим для ТЕБЕ це могло закінчитися? Я вже мовчу... ох...

У мене похолоділо усередині від дурних... ну, може, не підозр, але передчуттів. Я обережно зробила крок ближче до дверей і прислухалася до розмови.

- Мені сказали, що... що нічого страшного не трапиться! - захлинаючись, почала таки виправдуватися дівчина. І я, нарешті, довідалася, на кого саме обрушився гнів нашого старости. Немейя Рівс. - Вона повинна була просто забруднитись чорнилами, що не змиваються. Тиждень походила б брудною. Може, півтора. І ти не дивився б на неї, як... як...

Миттєво згадалося, що вони, начебто, заручені. І з'ясування заручені - все-таки чисто сімейне.

- Ти зараз це серйозно? Нея, ти розумієш, що вбивство студента Академії - карається винятково смертю? І ніхто не з'ясовував би, що ти хотіла або не хотіла, знала або не знала... Рада хіба що розпочне розслідування, пошукає співучасників... Ти загримиш у допитну.

Після останньої фрази Рівс буквально заревіла в голос.

- Допоможи мені! - запричитала вона. - Що хочеш зроблю, тільки допоможи!

- Тихіше ти! - шикнув на неї Сетербі. Але через кілька довгих секунд зронив: - Хто саме дав тобі той чортів перстень?

У мене немов повітря з легенів вибило! Я притислась до стіни, намагаючись упоратися з емоціями й не пропустити нічого важливого. Навіть напружилася, ледве подавшись до дверей.

- Я не можу назвати тобі її ім'я... - почала вона, але тут, як на зло, за вікном полихнуло, гримнуло й чітко запахло грозою. - Ой!

Погодники таки доморгаються до чогось страшного цього року.

- Тоді і я нічого не можу зробити, - безапеляційно відрізав староста.

Зависло важке мовчання. Я немов наяву побачила особу цілительки, у якій боровся інстинкт самозбереження й страх перед тією, що віддала їй артефакт.

- Боги Світла! - видихнула, немов зламавшись. - Мені дала це перстень...