Розділ 15

Немає нічого дивнішого, ніж одужувати. Це таке незрозуміле відчуття, ніби тобі потрібно заново навчитися ходити, спілкуватися зі своїми добрими знайомими. Але найбільше мене бентежили співчутливі погляди студентів і навіть викладачів, на які я натрапляла щоразу, як відривала погляд від підлоги. Навіть не думала, що мене буде аж так дратувати жалість до моєї персони.

Тому у свій перший робочий день я намагалася ні з ким не перетинатися і мало з ким спілкуватися. Та й те — тільки у справі. Навіть ранкові тренування безсовісно пропустила, а на парах коротко відповідала на запитання викладачів з окремої парти. При цьому ховала очі й намагалася ні на кого не дивитися.

І взагалі, мені, якщо казати, поклавши руку на серце, хотілося побачити всього двох людей — ректора й лорда Орема.

Магістра Корайса — аби все ж таки розпитати його про те, що ж трапилося тоді, вісімнадцять років тому, і дізнатися правду зі слів очевидця й безпосереднього учасника. Що саме було метою чоловіка, якого кохала моя мати. І яким він був?

Чомусь мені зовсім не хотілося вірити в те, що людина, кров якої текла в мені, була таким чудовиськом. Але навіть якщо це так, то мають же бути причини такої його поведінки.

А Орема… просто хотіла побачити. Думки повсякчас зісковзували на нашу з ним останню розмову, і перед очима живо поставала картина втомленого, неголеного лорда-начальника Тіньової варти. І чомусь стискалося серце. Хотілося подивитися йому в очі й переконатися, що все гаразд.

Ну і ще не завадило б відшукати схудлого Ідена, який так і не від'ївся і який тепер, кажуть, переселився на горище, щоб нікого не бентежити своїм практично повністю прозорим виглядом. Каже, що «тільки голим я ще Академією не вештався». І виповзає у світ тільки ночами.

І оскільки найпростіше, хоч як абсурдно це звучить, знайти було саме третього, я брела в бік сходів, що вели на горище.

За вікном була чудова літня погода. Спека така, що мухи на льоту непритомніли. У парку, розбитому у внутрішньому дворі Академії, не спостерігалося ні душі. Усі ховалися в холі, де температуру повітря регулювали погодники. Вони й на вулиці мали б. Але якось… не склалося в них цього року. То грозу проґавили. Тепер спеку. Не дай боги, ще до якогось катаклізму дограються.

— …Ти тупа ідіотка! — вилетіло з-за прочинених дверей в аудиторію, яку я ледь минула. — Найтупіша дурепа, яку мені взагалі доводилося коли-небудь зустрічати в житті! Як ти взагалі примудрилася до такого додуматися?

І я пройшла б повз, не звернувши уваги на з'ясування стосунків молодих закоханих — або не закоханих, судячи з того, з якою злістю бризкав отрутою молодий чоловік, якби не один момент. Голос належав нашому старості, і в такій люті я його ще не те щоб не бачила… правильніше сказати, я не уявляла, що він може так гніватися в принципі. Не схожий він на людину, що влаштовуватиме скандал на порожньому місці.

— Я… я… я… — заїкалася дівчина, намагаючись виправдовуватися, але виходило в неї не дуже добре.

— Що ти? Та ти взагалі уявляєш, що ти накоїла?! — продовжував насідати на неї Езер Сетербі. — Ти розумієш, чим для ТЕБЕ це могло закінчитися? Я вже мовчу… ох…

У мене похололо всередині від поганих… ну, може, не підозр, але передчуттів. Я обережно зробила крок ближче до дверей і прислухалася до розмови.

— Мені сказали, що… що нічого страшного не станеться! — захлинаючись, почала виправдовуватися дівчина. І я, нарешті, впізнала, на кого саме обрушився гнів нашого старости. Немейя Рівс. — Вона мала просто вимазатися в незмивному чорнилі. Тиждень походила б брудною. Може, півтора. І ти не дивився б на неї, як… як…

Миттєво згадалося, що вони, начебто, заручені. І з'ясування стосунків — все ж таки суто сімейне.

— Ти зараз це серйозно? Неє, ти розумієш, що вбивство студента Академії — карається виключно смертю? І ніхто не з'ясовував би, що ти хотіла чи не хотіла, знала чи не знала… Рада хіба що розгорне розслідування, пошукає співучасників… Ти загримиш у допитну.

Після останньої фрази Рівс буквально заревіла вголос.

— Допоможи мені! — заголосила вона. — Що хочеш зроблю, тільки допоможи!

— Тихіше ти! — шикнув на неї Сетербі. Але через кілька довгих секунд зронив: — Хто саме дав тобі ту чортову каблучку?

У мене немов повітря з легень вибило! Я притулилася до стіни, намагаючись впоратися з емоціями й не пропустити нічого важливого. Навіть напружилася, трохи подавшись до дверей.

— Я не можу назвати тобі її ім'я… — почала вона, але тут, як на зло, за вікном спалахнуло, гримнуло й виразно запахло грозою. — Ой!

Погодники таки дограються до чогось страшного в цьому році.

— Тоді і я нічого не можу зробити, — безапеляційно відрізав староста.

Зависло важке мовчання. Я немов наяву побачила обличчя цілительки, в якій боровся інстинкт самозбереження і страх перед тією, що віддала їй артефакт.

— Боги Світла! — видихнула, немов зламавшись. — Мені дала цю каблучку…

— Руда! — у найвідповідальніший момент пролунало в коридорі, і я ледве не завила від злості. — Рад...

На жаль, мені було зовсім не до радості, і почуттів нашого тренера, який вирішив прогулятися Академією, я не поділяла.

Я кинула короткий погляд на Ергеля, що поспішав у мій бік, і він різко зупинився, немов налетів на невидиму стіну.

За дверима вмить стало тихо, як у морзі. Ось так завжди. Тільки-но ти, здавалося б, натрапив на потрібну ниточку, як вона чудесним чином обривається в найбільш невідповідний момент. Ну чому це завжди відбувається зі мною?

Звичайно ж, мені тепер ніколи не з'ясувати, кому так заважала моя персона, що навіть підмовили Рівс, яка не мала до мене добрих почуттів.

І що тепер робити? Як бути?!

Скрегонувши зубами, я рішуче вчепилася в ручку дверей і з усієї сили потягнула на себе. Рівс тієї ж миті тонко вискнула і шмигнула за спину старости, що витягнувся в струнку. Один погляд на його обличчя, і стало зрозуміло — Сетербі мені точно не союзник. Щільно стиснуті губи... трохи досадливо, але рішуче. Ну й нехай. Я від нього допомоги й не чекала.