РОЗДІЛ 14.3

Підозрюваного в Ідена очікувано не виявилося. Тому він клятвено пообіцяв незабаром повернутися й залишив мене помирати від нудьги й страшної сверблячки в пораненій нозі.

Магістр-цілителька забігла до мене особисто, привівши за собою хоровод студентів третього курсу, щоб ті могли побачити живу жертву химери. Цей візит викликав у мені винятково негативні емоції, і я пошкодувала, що в мене не трапилося чисто випадкового, абсолютно неконтрольованого викиду сили. Жарт, звичайно, але право слово - цей палаючий погляд маніяка, що зажадав перевірити, а чи всі тельбухи в тебе на тім місці, що мають бути. Так ще й у виконанні десятка молодих і здорових студентів.

Загалом, до заходу сонця я з доброю часткою ностальгії й туги згадувала вечірні пробіжки, енергійні віджимання, присідання, ходьбу гусячим кроком та інші принадності загартування наших худих синюшних організмів під чуйним керівництвом перевертня. Подумалося, що в мене сьогодні медитації. А лорд Орем... пропав. Хоч би навідався.

Але навідався той, кого я не очікувала побачити.

Ближче до ночі, коли вже погасили магічні ліхтарі в палатах, а я розглядала замислуваті малюнки-відблиски на стелі, що прориваються з освітленого парку Академії у відкрите вікно, і думала про швидкоплинність життя однієї певної недомагічки й про те, що десь зовсім поруч бродить доброзичливець, що ледве мене не відправив, у інший світ. І від цих міркувань і тіні в кутах лиховісними ставали, і шерехи якісь... підозрілі, моторошні. І навіть місяць, по-зрадницькому ховаючись за хмару, зринав так різко, немов намагався нагнати на мене  жаху.

І от коли я, героїчно переборовши зсілий у животі крижаний жах і сверблячку в нозі, уже практично набралася сил і хоробрості перевірити, що за темний шарудить під дверима в душову й опустила босі ступні на холодний кахель підлоги...

«Цок!» - ударилося щось об підлогу й покотилося з характерним звуком.

А не очікувала такої підлянки я заверещала в усе горло.

І відразу двері в мою палату відкрились, впускаючи світло з коридору, а після й у палаті запалився й на мить мене засліпив магсвітильник, а на порозі з'явилася скуйовджена й заспана огрядна дама похилого років у чепчику, що з'їхав на бік.

- Чого репетуєш? - хрипло запитала вона, розсіяно оглядаючи приміщення й вишукуючи поглядом злочинця, що мав намір зазіхнути не стільки на мій, скільки на її сон.

І, звичайно ж, не виявивши того, кому зобов'язана нічним пильнуванням, нагородила мене таким поглядом, що будь у неї хоч крапелька мого магічного дару, то від мене залишилися б одні обгорілі головешки.

- Та так... - потисла я плечима, почуваючись відверто незручно тому, що й правда підняла такий гамір на порожньому, по суті, місці. - Приснилося...

Дама поправила чепчик, піджала губи й зітхнула. У цьому подиху дуже чітко пролунала вся вага монотонної праці, величезна любов до немічних й обділених і нестерпне таки бажання послати мене... нерви лікувати. Бажано надовго.

- Спати лягай, - коротко скомандувала вона, але подумала й, мабуть, побоюючись, що я повторно вирішу покричати божевільним півнем, запропонувала: - Може, тобі накапати чого... ну... щоб не приснилося?

І якби я до цього не страждала гострим приступом параної, то, можливо, і погодилася б на настільки щедру пропозицію. Але тут подумалося, що із мною можуть зробити, поки буду валятися в нестямі...

- То ні! Я як-небудь так... обійдуся, - чемно відмовилася я, і щоб не скривдити турботливу сестру-цілительку, додала: - Дякую вам. І пробачте за... все!

Жінка відразу відтанула, навіть запосміхалася. Співутливо так.

- Так не страшно! Ти клич, якщо що.

І не очікуючи такої раптової зміни я просто кивнула, ледве не упустивши щелепу.

Світло знову згасло. Двері зачинились, і знову стало тихо й зловісно.

От чому я не виввчила самих елементарних заклинань? Чому в мене все не як у людей?

Навіть маленький світлячок я поки намагічити собі не могла. Тому вирішила на дотик шукати те, що мені презентували.

Нажаль. Вистачило мене рівно на те, щоб встати на ноги.

І я ледь втрималась, щоб знову не влаштувати гамір на всю цілительську.

Ногу прострелило від стопи до стегна. А слідом прийшов ниючий, свердлуватий біль.

Цього разу я завила. Тихенько. І знову плюхнулася на ліжко.

Ця цілителька мене залікує. На смерть. Не просто ж так вона мені настільки не подобається. Хто знає, може, вона спеціально мене лікувати не хоче, щоб тим, хто на мою скромну особу полює, простіше було мене піймати. Або це й зовсім...

Знову шурхнуло. Затріщало. А у вікно ввалилося щось величезне, темне страшне...

Ну все. Будуть мене все-таки вбивати.

І ледь я набрала повітря в легені, щоб знову викликати ще не сильно задрімалу сестру-цілительку, як відразу рот мені затисла чужа сильна долоня й прямо над головою прошелестіло:

- Не репетуй! Свої!