РОЗДІЛ 14.2

- І тобі світлого дня! - криво посміхнувшись, випрямившись, але так і не відпустивши моєї руки, відповів на вітання лорд Орем. - Скажи, коли ти все встигаєш?

Думаю, питання було риторичним. Ну або просто в мене на нього не було відповіді. І взагалі, ні бісової матері я не встигаю. Йшла в бібліотеку, а потрапила в цілительську. Хотіла довідатися хоч щось про батька, а вийшло... І що, по його авторитетній думці, я встигла?

- Я випадково! - вирішила все-таки повинитись у всьому і відразу я й навіть спробувала визволити руку, але Вілмар не відпустив - не сильно, але відчутно стисши мої пальці.

З одного боку, це мене жахливо збентежило, а з іншого... з іншого мені було приємно, що він зараз поруч із мною, а не з тією... так близько. І моя долоня в його гарячих руках.

- Я довго провалялася тут? - запитала я, і голос зненацька осип.

- Досить, аби за мною послали вісника, - відповів Орем, подавши мені склянку з водою, що стояла на тумбочці в головах мого ліжка. І я відразу зробила кілька невеликих ковтків, скоріше щоб промочити горло, ніж тому, що хотіла пити. І відразу повернула його на місце.

Дивно, що послали саме за начальником Тіньової Стражі. З химерою цілком міг впоратися й ректор. Тим більш що, якщо із мною не зіграла злий жарт моя свідомість, то тваринка поводилася цілком миролюбно. Особливо після того, як мене ж і вжалила.

Згадала про своє перше поранення в сутичці з поганню - і миттєво відчула, яка саме частина мене постраждала. Нога занила, і я ледь стрималася, щоб не застогнати й не видати свого незавидного стану.

Лорда Орема й так зірвали... Не могли кого іншого повідомити про те, що трапилося? Послали за куратором. А з іншого боку, за ким ще? У мене в принципі нікого не залишилося. Ну це якщо батька, що поза законом, не враховувати. Але йому, схоже, до мене справи немає. Принаймні, я дуже б хотіла сподіватися, що саме немає справи, і він не розшукує мене, щоб використати мою кров для художнього розмалювання невідомих незаконних пентаграм.

Я кинула винуватий погляд на лорда. Утомлений. На завжди ідеально поголеному обличчі добре помітна чорна щетина. Під очима темні кола... Цікаво, де саме він пропадав? Що такого розповіла ця гримза? Але не запитувати ж. Він і так...

Я насупилася.

- А з вами все добре?

Мама казала, що вірний спосіб скривдити чоловіка - засумніватися в його силі.

- Все чудово! - зовсім непереконливо збрехав лорд-начальник Тіньової Стражі, підтвердивши тим самим слова моєї матері. - Просто утомився трохи. До слова, як мені донесли, ти без свідомості провалялася три дні. Пора б уже приходити в себе.

- Прокляття! - простогнала я. - Пропустила пари в магістра Дейрема. А він тільки почав мене поважати. Ну, може, не поважати, але, принаймні, не дивився на мене, як на недолугість.

- Дуже дивна реакція на новину про те, що ти ледь не відправилася на Виворіт і три дні перебувала на межі життя й смерті, - кисло зробив висновок мій куратор. - Але я вкрай радий, що ти не зациклюєшся на проблемах, які вже не вимагають рішення.

Я слабко посміхнулася й вирішила промовчати, щоб знову чого не бовкнути.

- Добре! Відпочивай. Ілджель поставить тебе на ноги менше, ніж за день. І ти встигнеш наздогнати все, що пропустила.

Напевно, мені потрібно було щось сказати. Тому як зависла пауза й взагалі... Але запитати те, що дійсно хотілося, не дозволяв інстинкт самозбереження, а більше нічого в голову не лізло. І взагалі, якось із думками зібратися виявилося вкрай складно. Вони увесь час розбігалися й плуталися.

- Гарного відпочинку й вам! - побажала я.

Орем натягнуто посміхнувся й, немов знехотя відпустивши мою руку, важко піднявся із краю мого ліжка.

- Одужуй, Айрін. І не хвилюйся ні про що, - дихнуло озоном, замиготіла лілова магія. І Орем зник.

- Спасибі! - сказала я вже спустілій палаті, самотній вішалці й стільчику, що пустував.

Але ледь зібралася валятися й відпочивати, як у вікно влетів Іден і з ходу, уподібнившись великому напівпрозорому горобцеві, розмістився на спинці в ногах ліжка.

- Жива! Слава Пітьмі! - з якимсь підвиванням встановив Іден. - Я вже злякався, що будемо разом з тобою отут... працювати.

- Підглядати в жіночій душовій я точно з тобою не буду, - щиро радуючись його турботі й візиту в принципі, вколола я примару.

- Ой, давай не починай! - поморщилася привид. - Один раз було. І то... Вжисі привиділося більше, ніж там було. Репетувала, як божевільна. Так тепер ще й ти... Я, може, отут ледь не завив від туги, поки ти прохолоджувалась у цілительській. Нудьгував. Хвилювався...

- Давай по суті, - перервала я його стогін, приправлений жалісливими зітханнями, від яких у мене чомусь волосся на голові починало ворушитися. От є така в привидів особливість - зітхати й стогнати вони вміють до мурашок на шкірі.

- Загалом, я працював, поки ти спала. Підслухав там. Підглянув тут...

- Іден!

- Химеру посадили в клітку. Сказали, що сама будеш вирішувати її долю. А от хто її тобі презентував - друг або недруг, поки не ясно зовсім.