Розділ 14

— …Дивно!.. …Отрута не діє так, як мала б… — ніжний, немов огортаючий жіночий голосок уривками стукав у мою свідомість, що не зовсім повернулася. Але сенс сказаного від мене вислизав. — …Зазвичай достатньо кількох хвилин…

— ...Це закономірно... — відповідав знайомий, трохи глузливий чоловічий баритон. — ...І дуже невчасно...

Що саме невчасно?

Хотілося запитати, але голова розколювалася, у роті було сухо, як у пісках сараманської пустелі в найбільш посушливий рік, а в горлі наче шматок розпеченого заліза стирчав. До всього іншого — мене ще й нудило, тому було страшнувато ворушитися, щоб не продемонструвати публіці вміст мого шлунка, що стиснувся, як перелякане кошеня.

Саме тому я вирішила прикидатися напівтрупом — так і з думками зібратися можна, і підслухати хоч що-небудь цікаве.

— І все ж таки... Магістре Корайс, навіть вас отрута химери вбила б максимум за десять хвилин. Через дві — почалися б уже незворотні процеси в організмі. Я проводила дослідження...

Тепер мені стало зрозуміло, хто так затято з'ясовував, чому це я досі жива. Мала здохнути! І не обговорюється. Не здивуюся, якщо це взагалі її рук справа і химеру притягла мені в подарунок саме магістр цілителька.

— Ілджель, любонько, припини шукати упиря там, де його немає! Коли треба, він і сам знайдеться. Особливо коли зголодніє, — як дорослий дитині з натиском порадив ректор. — Залишимо ці з'ясування тим, кому за таку роботу гроші платять.

— Але...

— Іллі, будь хорошою дівчинкою і не лізь у це! — явно втрачаючи терпіння, наказовим тоном звелів магістр. — І взагалі, менше приділяй уваги дівчині й більше своїм прямим обов'язкам. Припини плекати марні надії...

— Я не... Як ви?... Я...

Тхнуло озоном і грозою. А мені згадався грім, блискавки, химера... Здається, я знову чула її утробне гарчання, скиглення. Занила нога, нагадуючи про моє перше бойове поранення.

— Якого темного, демони вас забирай, відбувається в цій?.. — пролунав сповнений гніву голос Орема.

І частина мене зіщулилася від страху, а частина... а частина звеселилася. Він тут. І чомусь захотілося розплакатися. А прикидатися сплячою коштувало чималих зусиль.

— Я попросив тебе про послугу. Попросив раз у житті! А ти...

Було неважко здогадатися, кому саме були адресовані ці слова. Щоправда, здебільшого завдяки балакучості Ідена, який підслухав розмову ректора й начальника Тіньової варти. І, схоже, назрівав скандал, адже ректор не абихто, на кому можна зігнати злість.

— Я втрутився, щойно дізнався, — абсолютно спокійно, зібрано й холодно відповів Корайс. — Боюся, що проблема набагато... хм... — мабуть, він хотів просвітити Вілмара про те, як усе погано, але передумав. Або просто вчасно схаменувся. — Не думаю, що палата цілительської — підходяще місце для пояснень і скандалів. Я почекаю тебе у своєму кабінеті.

От... тьма. Підслухати, схоже, не дуже й вийде.

Засмерділо затхлим склепом. Все ж не найприємніший запах у магії некромантів. Утім, і магія — не дуже приємна, але дуже корисна.

— Вона спить, — несміливо зауважила «міс очевидність», — я могла б послати по тебе, коли вона прийде до тями...

— Вийди... — продовжував лютувати лорд-начальник Тіньової варти, і мені стало страшнувато. Не те щоб я вважала себе в чомусь винною. Ні. Просто... ну мало що. Можу ж і ні за що отримати. За компанію з усіма. — Будь ласка! — підсолодив гірку пігулку Орем.

— Ти знаєш, де мене шукати, — через кілька митей тиші покірно погодилася магістр Глойсен. — Якщо знадоблюся...

— Я знаю, що робити, якщо знадобишся.

Цікаво, мені одній здається, що лорд Орем зараз ледве стримується, щоб ні на кого не кинутися й не придушити? І кандидатур на придушеного дедалі менше в зоні досяжності куратора. Як би мені ще зустріч із химерою не здалася цілком невинною і навіть приємною.

Що ж там у нього такого сталося, що він злий, як сотня голодних вовкулаків?

Відчинилися й зачинилися двері.

І я зіщулилася. Страшенно захотілося, як у дитинстві, накритися з головою ковдрою і прикинутися, що всі біди й страхи промчать повз, а я залишуся непоміченою. На жаль, доросле життя таке, що чим більше ти накриваєшся ковдрою, тим більше бід чекає, коли ти визирнеш з-під неї.

Застогнало ліжко, прогнулося під вагою ще одного тіла. Гаряча, мозоляста й жорстка долоня торкнулася моєї руки, легенько стиснула.

Різкий видих. Важке зітхання.

— Ох, Айрін... — немов на плечах ніс мене від тих самих пісків, видихнув Орем, стискаючи мою долоню.

І ось чого я ніяк не очікувала і до чого зовсім не була готова, так це до того, що наступної миті лорд-начальник Тіньової варти торкнеться моєї руки губами. Обережно. Майже невагомо, але досить відчутно, щоб витримка мене підвела, і я злякано розплющила очі.

— С-світла! — просипіла я, витріщившись на лорда Орема, немов уперше в житті його побачила.

— І тобі світлого дня! — криво всміхнувшись, випроставшись, але так і не відпустивши моєї руки, відповів на вітання лорд Орем. — Скажи, коли ти все встигаєш?

Гадаю, запитання було риторичним. Ну або просто в мене на нього не було відповіді. І взагалі, ні дідька я не встигаю. Йшла в бібліотеку, а потрапила в цілительську. Хотіла дізнатися хоч щось про батька, а вийшло... І що, на його авторитетну думку, я встигла?

— Я випадково! — вирішила все ж таки повинитися у всьому й відразу я і навіть спробувала вивільнити руку, але Вілмар утримав — не сильно, але відчутно стиснувши мої пальці.

З одного боку, це мене страшенно збентежило, а з іншого... з іншого мені було приємно, що він зараз поруч зі мною, а не з тією... так близько. І моя долоня в його гарячих руках.

— Я довго провалялася тут? — запитала я, і голос несподівано сів.

— Достатньо, щоб по мене надіслали вісника, — відповів Орем, подавши мені склянку з водою, що стояла на тумбочці біля узголів'я мого ліжка. І я тут же зробила кілька невеликих ковтків, швидше щоб змочити горло, ніж тому, що хотіла пити. І тут же повернула її на місце.