Розділ 14.1

- ... Дивно!.. …Отрута не діє так, як повинна... - ніжний, немов обволікаючий жіночий голосок обривками стукався в мою не що зовсім запалену свідомість. Але зміст сказаного від мене вислизав. - ...Зазвичай досить пари хвилин... вона тримається і, здається, одужує…

- ... Це закономірно... - відповідав знайомий, дещо єхидний чоловічий баритон. - ... І дуже не вчасно...

Що саме не вчасно?

Хотілося запитати, але голова розколювалася, у роті було сухо, як у пісках сараманскої пустелі в самий посушливий рік, а в горлі немов шматок розпеченого заліза стирчав. До всього - мене ще й нудило, тому було страшнувато ворушитися, щоб не продемонструвати публіці вміст мого шлунка, що стисся, як переляканий кошеня.

Саме тому я вирішила зображати з себе напівтруп - так і з думками зібратися можна, і підслухати хоч що-небудь цікаве.

- І все ж... Магістр Корайс, навіть вас отрута химери вбила б максимум за десять хвилин. Через дві - почалися б уже необоротні процеси в організмі. Я проводила дослідження...

Тепер мені стало зрозуміло, хто так запекло з'ясовував, чому це я дотепер жива. Повинна була здохнути! І не обговорюється. Не здивуюся, якщо це взагалі її рук справа й химеру притягла мені в подарунок саме магістр цілителька.

- Ілджель, дорогенька, припини шукати упиря там, де його немає! Коли треба він і сам знайдеться. Особливо коли зголодніє, - як дорослий дитині з натиском порадив ректор. - Залишимо ці розгляди тим, кому за таку роботу гроші платять.

- Але...

- Іллі, будь гарною дівчинкою й не лізь у це! - явно втрачаючи терпіння, жорстким тоном велів магістр. - И взагалі, менше приділяй уваги дівчині й більше своїм прямим обов'язкам. Припини плекати порожні надії...

- Я не... Як ви?... Я...

Дихнуло озоном і грозою. А мені згадався грім, блискавки, химера... Здається, я знову чула її утробний рик, скиглення. Занила нога, нагадуючи про моє перше бойове поранення.

- Якого темного, демони вас забери, відбувається в цій?.. - пролунав повний гніву голос Орема. І частина мене стиснулася від страху, а частина... а частина зраділа. Він тут. І чомусь схотілося розплакатися. А прикидатись сплячою стало майже неможливо. - Я попросив тебе про послугу. Попросив раз у житті! А ти...

Не важко було здогадатися, кому саме були адресовані ці слова. Правда, здебільшого завдяки горівкому Іденові, що добре вміє підслуховувати, а особливо розмови ректорів й начальників Тіньової Стражі. І, схоже, назрівав скандал, адже ректор не аби хто, на кому можна зірвати злість.

- Я втрутився, як тільки довідався, - досить спокійно, зібрано й холодно відповів Корайс. - Боюся, що проблема трохи... хм... - мабуть, він хотів просвітити Вілмара про те, як все погано, але передумав. Або попросту вчасно спохватився. - Не думаю, що палата цілительської підходяще місце для пояснень і скандалів. Я почекаю тебе у своєму кабінеті.

От... тьма. Підслухати, схоже, не дуже й вдасться.

Засмерділо затхлим склепом. Все-таки не самий приємний запах у магії некромантів. Втім, і магія - не дуже приємна, але дуже корисна.

- Вона спить, - несміливо помітила «міс очевидність», - я могла б послати за тобою, коли вона прийде до тями...

- Вийди... - продовжував звірствувати лорд-начальник Тіньової Стражі, і мені стало страшнувато. Не те щоб я вважала себе в чомусь винною. Ні. Просто... ну буває ж усякого. Можу ж і за так обгребти. За компанію з усіма. - Будь ласка! - підсолодив гірку пігулку Орем.

- Ти знаєш, де мене шукати, - через кілька митей тиші покірно погодилася магістр Глойсен. - Якщо знадоблюся...

- Я знаю, що робити, якщо знадобишся.

Цікаво, мені одній здається, що лорд Орем зараз ледь стримується, щоб ні на кого не кинутися й не придушити? І кандидатур на придушеного усе менше й менше в зоні досяжності куратора. Як би мені ще зустріч із химерою не здалася цілком терпимою й навіть приємною.

Що ж там у нього такого трапилося, що він злий, як сотня голодних вовкулаків?

Відчинились й зачинились двері.

І я завмерла. Страшно схотілося, як у дитинстві, накритися з головою ковдрою й прикинутися, що всі лиха й страхи промчаться мимо, а я залишуся непоміченою. Нажаль, доросле життя таке, що чим більше ти накриваєшся ковдрою, тим більше лих чекає, коли ти виглянеш з-під неї.

Застогнало ліжко, прогнулося під вагою ще одного тіла. Гаряча, мозолиста й тверда долоня торкнулася моєї руки, легенько стисла.

Різкий видих. Важкий подих.

- Ох, Айрін... - немов на плечах ніс мене від тих самих пісків, видихнув Орем, тримаючи мою долоню.

І от чого я ніяк не очікувала й до чого зовсім не була готова, так це до того, що в наступну мить лорд начальник Тіньової Стражі торкнеться моєї руки губами. Обережно. Майже невагомо, але досить відчутно, щоб витримка мене підвела, і я злякано розплющила очі.

- С-світла! - просипіла я, дивлячись на лорда Орема, немов уперше в житті його побачила.