Розділ 13.3

Я нервово прочистила горло й зробила обережний крок назад.

- Жодних різких рухів! – абсолютно спокійно наставляв мене ширяючий над химерою Іден. - І тримай себе в руках, будь ласка. На цю погань не діє магія, тому припини фонити. Тільки гірше зробиш!

Я стисла кулаки, розуміючи, що й правда долоні вже опалює, а дихати стає гаряче й важко. І відразу повільно перевела подих.

- Що робити? - запитала я в упор дивлячись на вивалившу язика, немов звичайна бродяча псина, химеру.

Привид не відповів. Оглянувся по сторонах і насупився:

- Якого темного мовчить охоронна система?!

Тому що роблять все аби як! Але мене питання криворукості артефакторів Академії не дуже мучило. Скоріше мене хвилювало, як відчепитись від явно м'ясоїдної тварини, що полюбляє, судячи з усього, молодих і добре приправлених магією дівиць на обід. Про те зовсім однозначно свідчив голодний погляд жовтих очей зі зміїною вертикальною зіницею.

- Я не дуже хочу чекати, коли вона запрацює! - придушено просипіла я, у черговий раз пошкодувавши, що не вмію, як Орем, переноситися телепортом куди хочу й коли хочу.

- Чекай! Я зараз! - скомандував Іден, немов я могла куди-небудь втекти. І навіть не дослухавши моє розпачливе “не залишай мене одну”, розчинився в повітрі.

Просто чудово! А головне, як дбайливо.

Я скрипнула зубами й у котре перевела подих.

Поки ця сволота напівпрозора повернеться з підмогою у вихідний-то день, від мене тільки кісточки обгризені й залишаться.

Так! Магією не можна. Різких рухів не можна. Бігти, я так розумію, навіть не різко не рекомендується. Стояти стовпом - якось нерозумно й безглуздо. А головне - дуже сумно!

Чудово!

Благо сама погань не проявляла до мене активного інтересу. Не наближалася, але й не йшла, не нападала, але й не розслаблювалася. І так багатообіцяюче капала отрутною слиною на доріжку, що в мене внутрішності зводило від страху. Світло й Тьма!

Добре! Може, все-таки спробувати ретируватися?

Я обережно зробила крок назад. Чудовисько рикнуло й так само повільно рушило на мене.

У цю мить різкий порив вітру кинув мені в обличчя пасмо волосся. Небо тріснуло ліловою блискавкою, а слідом гримнуло так, що заклало вуха.

Мабуть тому я й проморгала, як химера кинулася на мене.

Щоб тобі...

Я рвонула убік, спіткнулася й ледь не гримнулася у вже облюбовані мною кущі. Прямо тягне мене до них. Але слава всім богам, всупереч всім законам світобудови не лише утримала рівновагу, так ще й вийшло прослизнути мимо химери, котра вже настроїлася на швидкий обід. Правда, від відчутного стусана хвостом у ногу не увернулася. Ліву ікру відразу обпалило так, що з очей зірки посипалися.

- Демоново сім’я! - вилаялася я, наледве не розтягшись на брущатці й відчуваючи, як стрімко німіє нога.

У грудях вмить замість вогню оселився такий холод, що стало боляче дихати. Долоні оніміли.

І в той же момент стало так спокійно, так байдуже... А по венах прокотилася хвиля сили. Не палючо-гарячої, а холодної, немов вбираючої все тепло світу, всю енергію...

Знову спалах блискавки... порив вітри й гуркіт... важка крапля впала на бруківку.

Я стисла долоні, і повільно, немов застигши в густому меді, обернулася.

І в цей момент химері б вчепитись мені в горло, але вона завмерла. Вщурила вуха, припала на передні лапи й тільки після цього з жалібним скигленням на череві підповзла до мене.

Засмерділо склепом і свіжою побілкою.

У парі кроків від мене відкрився чорний, як провал у пітьму, портал. З нього вистрибнув ректор в одних штанях і одній кімнатній тапці. Зате із двома короткими вигнутими мечами.

Магістр Корайс кинув на мене здивований погляд, після на ледве живу химеру, що притислась до землі. Прищурився й запитав:

- Кор! Ти знаєш, що вигулювати домашніх улюбленців на території Академії строго заборонено? За це штраф накладається, на розвиток нашого навчального закладу.

Я, може, і знала. Може, і читала. І навіть, цілком можливо, погодилася б на все...

Але в цей момент ногу знову прошило болем. Та так, що я впала на коліна поруч із химерою.

Гострий, майже нестерпний біль прошив груди, після потилицю...

- Вжалила-таки, чорт би її забрав! - прогудів Іден десь у мене над головою.

Мене обережно перевернули на спину.

Важкі краплі першої весняної грози впали мені на обличчя.

Знову полихнуло небо... Дихнуло озоном.

Як би мені хотілося побачити Орема. Почути його голос... Але замість того я чула нерозбірливі різкі команди ректора, чийсь співучий голосок і жалібне скиглення химери, що ніби намагалась загладити провину.