Розділ 13.2

У кімнаті повисла абсолютно лиховісна тиша.

- Знаєш, Ріша, ти задаєш зовсім неправильні для дівчинки твого віку питання, - якось похмуро помітив Іден, відвівши погляд. - Нормальні дівчата, коли довідаються, що їхній батько вбивця – пафосно втрачають свідомість, падаючи просто в обійми прекрасного принца й благають у нього захисту.

Припустимо, я щось схоже вже й зробила. Смішки Ера дотепер дзенькотом у вухах віддаються. Правда, падала я перед тим, як мене повідомили, що на мене полюють. І принц мій... не мій... Загалом, усе в мене не так, як має бути.

- Це не мій варіант. Так мене абсолютно непритомну й прикопають. Або що там із цими дівчатами роблять? - згадала й остаточно вирішила, що не хочу чекати, поки мене... так само... врятують. - Я в бібліотеку.

І щоб довести свої наміри дією, схопилась з ліжка й рвонула з усім накопиченим ентузіазмом убік дверей.

- Чекай, божевільна! - скрикнув привид й спробував встати на моєму шляху. Що мене зовсім не збентежило, і я впевненим кроком пройшла крізь нього.

- Навіть  не намагайся мене відговорювати... - невблаганно почала я.

- Так я й не думав. Роби що душі завгодно! Просто ти б переодяглася. А те бліда, розпатлана й у нічній сорочці - приймуть за нашу.

От... тьма...

Я зніяковіла й почервоніла, але швидко взяла себе в руки й метнулася до шафи. Вибір, у принципі, був невеликий. Форма звичайна й для тренувань. Ну ще моя сукня, але вона стільки пережила, що на неї тепер навіть міль не спокушалась, і мисливський костюм, у якому я й прибула в Академію.

Ще була пара сорочок і нижня білизна. Але це не береться до уваги. Удома в мене залишилося багато одягу, взуття й навіть прикраси - нехай простенькі, але мені подобалися. На жаль, часу на збори лорд Шеррінг мені не виділив, так у торбинку багато б і не влізло. Слава всьому світлому, що хоч саме необхідне й документи вдалося впакувати.

Гаразд!

Вибираючи між костюмом і формою, я все-таки зупинилася на другому. Як би не сумно це було.

Не те щоб статут Академії забороняв носити форму у вихідний день... цілком собі дозволяв. Можна було надягати що завгодно, аби тільки вписуватися в правила пристойності. Хоча у вихідні дівчата все-таки хвасталися новими сукнями, туфлями й іншими принадностями гардероба столичних модниць. А я буду серед тих дівчат, що залишилися в стінах навчального закладу - виглядати або вбогої, або занудою. У будь-якому разі це знак, що мені теж не завадило би придбати хоч пару костюмів. Цікаво, на скільки вистачить лордівського гаманця? Але це вже несуттєві дрібниці.

Єдиним обов'язковим атрибутом, до слова, була невелика брошка у вигляді п'ятилисника - емблема Академії. Силь говорить, що до присвяти це просто шматок метала з кольоровою емаллю. А під час присвяти - значок одержить колір твоєї магії.

Це мене теж не особливо радувало. Адже в такому випадку всі довідаються, що в мене за магія. І мені залишається тільки сподіватися, щоб на той час уже знайдуть й знешкодять вбивцю...

- Відвернися, - строго наказала я Ідену, знявши з вішалки форму й захлопнувши дверцята шафи.

- Ой, можна подумати, там є на що дивитися... - поморщився Іден, але все-таки відвернувся.

- Виходить, ти зовсім нічого не втратиш.

Я швидко стягла нічну сорочку й прийнялася одягатися, поглядаючи убік всюдисущої примари.

- Слухай, я одного зрозуміти не можу - що ти збираєшся нарити в бібліотеці? Що такого, чого не змогла побачити Тіньова варта за час розслідування?

Мені й самій ідея шукати відомості в бібліотеці здавалася маревною. Але іншої поки не народжувалося, а починати знайомство з любим батьком мені більш нівідкіля. Та й література підходяща точно у Вжихи є.

- Я не знаю! - знизала я плечима й покрокувала по коридорові гуртожитку вже не з таким завзяттям, як кілька митей назад. - Але мені просто... просто цікаво довідатися - хто він такий? Адже щось хороше в ньому ж було? Напевно!

- У такому разі тобі краще поспілкуватися з очевидцями, людьми, які з ним знайомі...

Логічно.

- А ти його знав? - обернулася я до примари, що летить слідом за мною, і той по інерції пролетіла крізь мене. Другий раз за день - це занадто. Тим більше що відчуття не найкращі.

- А Тьма його знає! - знизав плечима Іден. - Мене ректор призвав декілька років тому. І поки, крім імені, я про своє життя нічого не можу сказати. Примари не пам'ятають, що з ними трапилося до смерті. У цьому якийсь особливий задум Всесвіту... Принаймні, мені так хочеться думати.

Привид посміхнулася, а мені стало смутно! І шкода Ідена. І все-таки я промовчала. Просто не могла придумати, що сказати.

Так мовчки ми й дійшли до виходу з гуртожитку й навіть звернули на стежку, що вела до входу в західне крило, де й знаходилась бібліотека.

Було тихо. Незважаючи на небо, що грозило вибухнути зливою, вітер стих. І в принципі стало якось підозріло тихо... чи то я просто стаю параноїком...

- Мені це не подобається! - озвучив мої побоювання Іден.