Розділ 13

Ранок видався похмурим, вогким і холодним. І хоч дощу не було, схоже, виключно стараннями погодників, але важкі свинцеві хмари геть відбили бажання висовуватися з гуртожитку. І якби у мене в засіках була пара пиріжків, як у Тари, то я б і не виходила.

Хоча що приховувати, сніданок я стійко пропустила. З іншого боку, я ще вчорашньою вечерею була сита по горло. Настільки, що нікого не хотілося бачити, чути й ні з ким розмовляти тим паче.

Навіть вставати з ліжка не було ні сил, ні бажання. Тому я вдавала із себе черепаху в зимовій сплячці і, накрившись з головою ковдрою, намагалася ні про що не думати й відпочивати. Другу половину дня — присвячу навчанню, а ось першу — відновленню порушеної геть внутрішньої рівноваги.

Але не думати не виходило. Варто було уявити, як лорд Орем поправляє волосся Тамірі Етельверг, як дивиться на неї з ніжністю в погляді… як цілує її — у грудях починало пекти, а по венах розтікалося полум'я. Справжнє полум'я, яке мені коштувало чималих зусиль приборкати. Та й то здебільшого завдяки заняттям із медитативного звернення до дару.

Був у цих емоційних гойдалках і плюс — легше було сконцентруватися на внутрішньому резерві. Виходило його побачити й навіть доторкнутися до нього. Мій дар не був більше маленькою іскрою, він ріс, розвивався і пульсував. І тепер він був розміром зі… зі стиглу абрикосу, обплутану чорною сіткою. Він здавався теплим, трохи палючим, трохи злим… хоча ні… скоріше, розгніваним. Якщо можна так говорити про власний дар. Адже він — лише мої здібності. Але в той момент мені здавалося, що і він теж здатний відчувати.

Я вкотре перевела подих, вкотре придушуючи наш спільний напад злості на лорда Орема і леді Етельверг.

— Давай я допоможу! — до пояса виринув із підлоги Іден і витріщився на мене, коли я вже вкотре вислизнула з-під ковдри й походжала кімнатою, роблячи раз по раз глибокі вдихи. — Заберу надлишки, і тобі легше буде його контролювати.

— Я з тобою не розмовляю! — кинула я, відвернувшись від привида, відчуваючи нескінченну образу за зраджену довіру. І всупереч своїм же словам запитала: — Як ти міг?

Мабуть, про що йдеться, Іден розумів чудово, тому відпиратися не став і, зітхнувши, відповів:

— Так буде краще, Іскорко. Якби я тебе не здав Тіньовій варті, вони б ще довго тобі нічого не сказали. А так… Злякалися й виклали все як на духу.

Ось, значить, як…

— А ти звідки знаєш, що мені розповіли?

— Чув дещо!

Я розвернулася до привида обличчям і вп'ялася в нього сповненим уваги поглядом, чекаючи продовження й пояснень.

Іден вагався недовго. Через мить він забрався в кімнату повністю й сів на моє ліжко.

— Орем завітав до ректора близько півночі, — тут же почав загладжувати свою провину привид. — Сказав, що змушений відлучитися і мінімум тиждень його не буде, — після цих слів у грудях похололо.

Чому мені здається, що раптовий від'їзд Орема якось пов'язаний із не менш несподіваним приїздом його нареченої? І чому мені від цієї здогадки хочеться тріснути чимось об стіну?

— Заспокойся, інакше ні слова більше не скажу, — тут же насупився Іден, але я кивнула, що все нормально, і він продовжив. — Попросив наглянути за тобою й замінити на заняттях із медитації та бойових заклинань. Так що можеш сміливо дерти носа до неба — ти перша студентка Академії, якій викладатиме ректор особисто!

— Вже почала! — пробурчала я. — Що ще ти винюхав, друже мій безтілесний?

— Зануда! — надувся привид і вже зовсім мляво й беземоційно виклав, немов відзвітував: — Ще говорив про пориви, слід і про те, що ти зараз нестабільна і все знаєш. Загалом, твоя нестабільність це перша причина, через яку я тут. Щоб нічого не рознесла… А я поснідаю. А то мене Корайс на жорстку дієту посадив, сказав, що занадто багато споживаю вільної енергії. Краще б за моєю сестричкою стежив. Вона скоро Академію з місця на місце переставити зможе…

— Я так розумію, що йде полювання за моїм батьком! — кисло зауважила я.

Іден знизав плечима й тактовно промовчав.

Дивно все це з моїм татусем… Ох як дивно!

У голові крутилася якась думка… яку притримати б при собі… але…

— Ідене, от скажи мені, як так могло статися, що за стільки років ніхто не звернув уваги, що найкращий студент, один із найсильніших магів і взагалі весь такий хлопець-зірка всієї Академії міг накоїти такого? Адже не на рівному місці ж він сказився? Щось трапилося! — я схопилася з ліжка й заметушилася кімнатою. — Адже всьому має бути вагома причина!

— Айрін… Я розумію, до чого ти хилиш… тобі не хочеться вірити, що твій батько монстр…

— Справа не в тому, що я хочу, — досить різко перервала я Ідена. — Справа в тому, що навіть у тих мізерних даних, що я знайшла в книзі, все одно було щось… не так. Це насторожило мене ще коли я доповідь писала й навіть подумати не могла, що ця людина мені якийсь там родич. Ну от уяви. У тебе в житті все чудово! Є все… Ти відмовився б від звичного життя заради… незрозуміло чого? Ну не вийшло увійти до Ради відразу, але він міг дочекатися наступного голосування. Наскільки я пам'ятаю, Ковен переобирає членів ради кожні півтора року. То навіщо руйнувати все? Палити мости? Адже почекати півтора року — і ти знову можеш претендувати на місце в Раді!

Іден замислився. Пожував губами і знизав плечима.

— Хто його знає?! — скривився він. — Раду призначають за зачиненими дверима, і хто знає, що могло статися… Може, щось, що вбило в ньому надію увійти до складу Ради? Дідько розбере! Облиш ти це. Що було, те було. Головне тепер — не висовуйся й сиди тихо, як миша! Нехай вартові розбираються, їм за це скарбниця гроші платить…

Я кивнула, але мовчати не вийшло, і я поставила ще одне запитання, на яке ні в мене, ні в привида не було відповіді:

— А навіщо йому аж так потрібно було потрапити до Ради? Що це дало б йому? І навіщо?

У кімнаті зависла абсолютно зловісна тиша.

— Знаєш, Рішо, ти ставиш зовсім неправильні для дівчини твого віку запитання, — якось похмуро зауважив Іден. — Нормальні дівчата, коли дізнаються, що їхній батько вбивця, падають у глибоку непритомність просто в обійми прекрасного принца і благають його про захист.