Розділ 12.2

Їсти перехотілося миттєво! Шлунок, що досі голосно обурювався, боягузливо скрутивсь й спробував прикинутися, що його в принципі не існує.

- Знаєте, лорд Орем, а не така я й голодна... - майже не тремтячим голосом спробувала відмовитися від настільки щедрої пропозиції я.

Взагалі, можна було обійтися пиріжком з яйцем та зеленою цибулею і кухлем ряжанки. Я невибаглива. А от ресторації для простого сільського дівчатка...

Не те щоб я не знала або не розуміла, як поводитись і як виглядають подібні заклади... навпаки. Мати багато розповідала про життя в столиці. І тільки в цей момент я задалася питанням, а звідки, власне, у сільської відьми такі глибокі пізнання про життя вищого світу. На жаль, найлогічніша відповідь мені не подобалася. У першу чергу тому, що тепер, як з'ясувалося, я зовсім не знала самої рідної мені людини. І від цього ставало смутно й самотньо.

Але зараз не про це. У той момент я старанно воскрешала в пам'яті все, що знала про заклади такого рівня.

Ресторації в нашій столиці призначені для людей вищого світу, це не обговорюється. Лорди, леді, чиновники високого рангу, діти перерахованих вище осіб і навіть вінценосних осіб. Зрозуміло, що останні якщо й з'являються на людях, то або в супроводі всієї свити, або інкогніто. Тому страшнувато вдвічі. Тут же всякого може бути... Може, якийсь пан у куточку, що потягує густий ель або червоне вино – спадкоємець нашого престолу або, чим Тьма не жартує, сам король?

Якось мені ставало особливо погано від цієї думки.

 Узагальнюючи вищесказане, я не вписувалася в це суспільство. А якщо врахувати, що одягнена я була у форму академії, то хотілось крізь підлогу провалитись.

- Припини трястися, - строго велів лорд Орем, після подивився мені в очі, щось прошептав собі під ніс і клацнув пальцями прямо в мене перед обличчям. Знову ледь відчутний запах озону й легкий холодок по шкірі...

- Це що ви тільки що зробили? - відразу насторожилася я.

Незворушний, як дракон у людському суді, лорд-начальник Тіньової Стражі взяв мою руку у свою й прилаштував у себе на лікті. А я несвідомо вчепилась у шорстку шкіру форменої куртки Тіньового стража.

- Як ти вже зрозуміла, Айрін, за тобою йде полювання, - тягнучи меня ледве не силоміць вглиб залу, зовсім спокійно розтлумачував уже тепер очевидні речі Вілмар Орем. - Через останні події, напади у столиці... ми можемо зробити висновок, що вбивці знають, як ти виглядаєш. Вочевидь, із чиїхось слів і я, здається, навіть знаю, із чиїх, - я теж догадувалася, як кличуть цього лорда Шеррінга, але вирішила промовчати, поки Вілмар був так говіркий. З них усіх по слову не витягнеш, а отут сам і стільки інформації відразу. - Також їм відомо, що ти направилася в столицю. Але... з якоїсь причини твоє нинішнє місце перебування залишилося невідомим зловмисникам. І я б хотів, щоб так було й далі.

- Тобто тільки що ви наклали закляття, що сховало мене?

- Не сховало, а скоріше... хм... що замаскувало, - і кинувши на мене короткий погляд, знову пустився в пояснення. - Розумієш, завтра всі будуть пам'ятати, що лорд Вілмар Орем прибув у ресторацію «Тейренські луги» з дуже гарною рудою дівчиною. Але більше сказати нічого не зможуть.

- О! Це... чудово! - все, що мені на це вдалося видати, від захоплення завбачливістю мого високошляхетного супутника, та перебираючи ногами й нишком зиркаючи по сторонах.

Це був немов зовсім інший світ.

Якщо порівнювати з тавернами, трактирами й постоялими дворами, на яких мені раніше траплялося бувати, звичайно!

Та що там... там порівнювати нема чого. Це приблизно так само, як якщо поставити поруч сауренського жеребця першої селекції й стареньку вироблену шкапоньку, що проробила все життя на не дуже доброго хазяїна. Різниці в рази більше, ніж подібності.

Одні накрохмалені білосніжні скатертини із золотою вишивкою на столах чого вартували. А підвісні магічні світильники у вигляді дивовижних птахів? Заламуючи світло, іскрився кришталь келихів...

Та й відвідувачі теж відрізнялися від тих, що часто спали на столах в «П'яному кнурі» або ж у закладі дядька Гермеля. Не скажу, що в ресторації «Тейренські луги» яблуку не було де впасти - кілька людей за парою столиків, але в їхній присутності здавалося, що місця тут катастрофічно мало. Від них віяло... значимістю. Напевно, це саме влучне слово.

Я спробувала сповільнити крок, але, звичайно ж, мені не дозволили.

- Лорд Орем! - низько поклонився, з'явившись нізвідки, парубок явно з того ж народу, що й Гермель. Від чого я ледь на нього не налетіла, впіймавши ґаву і розглядаючи настінну мозаїку із зображенням золотого дракона. Жаль, що драконів більше не залишилося. Прекрасні все-таки були створіння. - Нескінченно раді вас знову привітати в нашім закладі! - притиснувши до грудей ліву руку, майже чесно пролепотів офіціант.

І я б, може, йому й повірила, якщо б не знала дядька Гермеля. Цей народ якщо й радий кого бачити, то ніколи не скаже про це таким підлабузницьким тоном, а от якщо збирається на тобі заробити... Тому я просто не змогла стримати глузливої посмішки, офіціант мазнув по мені швидким оцінюючим поглядом, ледве поплила натягнута посмішка, але в наступну ж мить він тим же тоном продовжив: