Розділ 12

Лорд-начальник Тіньової варти, наставник першого курсу факультету бойової магії Вілмар Орем завмер. Причому навіть дихати перестав, здається.

Притулившись до його грудей, я відчувала, як його серце починає битися сильніше, швидше, гучніше. Це був якийсь особливий бентежний ритм, від якого бігли мурашки по шкірі, збивалося дихання, а моє власне серце збивалося зі звичного ритму, щоб підлаштуватися під цей — заворожливий.

Вчепившись у чорну куртку тіньового вартового, я вдихала його запах. Трохи терпкий, з нотками металу й відгомонами його магії. Його запах був особливий — так пахне ліс після грози. Ну або... не знаю. Мені ніколи раніше не хотілося, вдихаючи запах, плакати й сміятися одночасно.

Напевно, це божевілля. Точно вам кажу. Або просто результат того, що перенервувала?

М'язи під моїми долонями напружилися, і всі чари зникли, разом із різким вдихом лорда-начальника Тіньової варти.

О Світло!

Як незручно...

Я спробувала відсторонитися, але гарячі руки лягли мені на плечі, ковзнули по спині й зупинилися на талії.

А в мене вмить пересохло в роті.

Кров ударила в обличчя, і я рефлекторно підняла погляд.

На мене дивилася сама Темрява. Бездонні чорні очі. Жодної вади в цих двох відполірованих опалах... І мені б злякатися. Швидше за все, лорд Орем на мене якщо не гнівався, то був сильно роздратований моєю поведінкою. Де це бачено, щоб студентка вішалася на шию своєму куратору? Але... Мене опановували інші почуття. Ця Темрява не притягувала, скоріше затягувала. Напускала туману в думки й підкидала дивні бажання. Точно не мої.

Адже я зовсім не хочу цілувати Вілмара Орема?

Але чомусь саме про це подумалося... і навіть здалося, що його губи стають дедалі ближчими. Що я вже відчуваю на смак його подих...

— Ти вечеряла? — запитав лорд Орем, і мені на голову немов цебер крижаної води вилили, і я лише збентежено кліпнула. — Здається, запитання недоречне. Ти сьогодні крім сніданку в принципі нічого не їла.

Орем не питав — стверджував. Бо мені й справді сьогодні було зовсім не до їжі.

— Гадаю, ти не відмовишся, якщо я запропоную тобі скласти мені компанію за вечерею?

Я б відмовилася.

Чесне слово. Навіть вивільнилася з його обіймів і зробила крок назад.

Мені страшенно хотілося залишитися зараз наодинці із самою собою, заспокоїти свою розбурхану уяву й приділити час спокійним роздумам про способи вбивства однієї невинної мене... Але в ту саму мить, коли я збиралася відповісти м'якою, але непохитною відмовою, як колись мене вчила мама, мій шлунок, відчуваючи, що його думки знову питати ніхто не збирався, виступив сам.

І так затято відстоював свої права, що я знову почервоніла й опустила погляд.

І тут же здригнулася, коли Вілмар наблизився, обережно й так ніжно провів пальцями по щоці й підчепив підборіддя, буквально змушуючи дивитися йому в очі.

— Не ховай погляд. У тебе дуже гарні очі... Як темний бурштин. І не смій відмовлятися від вечері. Я тебе їсти не збираюся, а тобі потрібне повноцінне харчування. Інакше магічний резерв почне поглинати фізичну енергію.

Ну так.

Тут не посперечаєшся. Таранею по Академії ходити теж не дуже хочеться. Мене й так не дуже-то сприймають за майбутнього бойового мага. Хоча кому я брешу? Я сама себе за майбутнього бойового мага не маю. Але ректор сказав... чого мені обурюватися?

І куратору я перечити теж не дуже можу. Та й не дуже хочу. Тому я кивнула.

І тієї ж миті нас огорнув запах озону, грози...

А потім... пахощі їжі...

А разом із тим слуху торкнулася ніжна, ненав'язлива й дуже гарна мелодія.

Прокляття... Це ресторація?

Їсти перехотілося миттєво! Доти голосно обурюваний шлунок боягузливо стиснувся й спробував удати, що його в принципі немає.

— Знаєте, лорде Ореме, а не так я й голодна... — майже не тремтячим голосом спробувала відмовитися від такої щедрої пропозиції я.

Взагалі, можна було обійтися пиріжком з яйцем і цибулею та кухлем ряжанки. Я невибаглива. А от ресторації для простого сільського дівчиська...

Не те щоб я не знала чи не розуміла, що собою являє такий заклад... навпаки. Мати багато розповідала про життя в столиці. І тільки в цей момент я задалася питанням, а звідки, власне, у сільської відьми такі глибокі знання про життя вищого світу. На жаль, найлогічніша відповідь мені не подобалася. Насамперед тому, що тепер, як з'ясувалося, я зовсім не знала найріднішої мені людини. І від цього ставало сумно й самотньо.

Але зараз не про це. У той момент я старанно воскрешала в пам'яті все, що знала про заклади такого рівня.

Ресторації в нашій столиці призначені для людей вищого світу. Лорди, леді, чиновники високого рангу, діти вищезазначених осіб і навіть вінценосні особи. Зрозуміло, що останні якщо і з'являються на людях, то або в супроводі всього почту, або інкогніто. Тому страшнувато подвійно. Хтозна... Може, якийсь пан у кутку, що потягує густий ель або червоне вино — спадкоємний принц або, чим Темрява не жартує, сам король?

Якось мені ставало особливо зле від цієї думки.

Загалом, я не вписувалася в це товариство. А якщо врахувати, що одягнена я була у форму академії...

— Припини труситися, — суворо звелів лорд Орем, потім подивився мені в очі, щось прошепотів собі під ніс і клацнув пальцями прямо в мене перед обличчям. Знову ледь відчутний запах озону й легкий холодок на шкірі...

— Це що ви щойно зробили? — тут же насторожилася я.

Незворушний, як дракон у людському суді, лорд-начальник Тіньової варти взяв мою долоню у свою і влаштував у себе на лікті. А я несвідомо вчепилася в жорстку шкіру форменої куртки Тіньової варти.

— Як ти вже зрозуміла, Айрін, за тобою йде полювання, — ведучи мене вглиб зали, абсолютно спокійно розтлумачував уже тепер очевидні речі Вілмар Орем. — З огляду на останні події, напади в столиці... ми можемо зробити висновок, що вбивці знають, як ти виглядаєш. Мабуть, з чиїхось слів, і я, здається, навіть знаю, з чиїх, — я теж здогадувалася, як звуть цього лорда Шеррінга, але вирішила промовчати, поки Вілмар був такий балакучий. З них усіх по слову не витягнеш, а тут сам і стільки інформації відразу. — Також їм відомо, що ти вирушила до столиці. Але... з якоїсь причини твоє нинішнє місце перебування залишилося невідомим. І я б хотів, щоб так було й далі.