Розділ 12.1

Лорд-начальник Тіньової Стражі, наставник першого курсу факультету бойової магії Вілмар Орем завмер. Притім навіть дихати перестав, по-моєму.

Притиснувшись до його грудей, я відчувала, як його серце починає битися сильніше, швидше, голосніше. Це був якийсь особливий хвилюючий ритм, від якого бігли мурашки по шкірі, збивався подих, а моє власне серце збивалося зі звичного ходу, щоб підлаштуватись під цей - заворожливий.

Вчепившись у чорну куртку тіньового стража, я вдихала його аромат. Дещо терпкий, з нотками металу й відголосками його магії. Його аромат був особливий - так пахне ліс після грози. Ну або... не знаю. Мені ніколи раніше не хотілося, вдихаючи аромат, плакати й сміятися одночасно.

Напевно, це божевілля.

Точно вам говорю. Або попросту результат того, що перенервувала?

М'язи під моїми долонями напружилися, і вся чарівність злетіла, разом з різким вдихом лорда-начальника Тіньової Стражі.

О Світло!

Як незручно...

Я спробувала відсторонитися, але гарячі руки лягли мені на плечі, сковзнули по спині й зупинилися на талії.

А в мене вмить пересохло в роті.

Кров кинулася в обличчя, і я рефлекторно підняла погляд.

На мене дивилася сама Тьма. Бездонні чорні очі. Ні єдиної вади в цих двох відполірованих опалах... І мені б злякатися. Швидше за все, лорд Орем на мене якщо не гнівався, то був сильно роздратований моєю поведінкою. Де це бачено, щоб студентка вішалася на шию своєму кураторові? Але... Мене долали інші почуття. Ця Тьма не притягала, скоріше затягувала. Напускала туману в думки й підкидала дивні бажання. Точно не мої.

Адже я ж зовсім не хочу цілувати Вілмарта Орема?

Але чомусь саме про це подумалося... і навіть здалося, що його губи стають все ближче. Що я вже відчуваю на смак його подих...

- Ти вечеряла? - запитав лорд Орем, і мені на голову немов відро крижаної води надягли, і я лише збентежено моргнула. - Здається, питання некоректне. Ти сьогодні крім сніданку в принципі нічого не їла.

Орем не запитував - стверджував. Тому як мені дійсно сьогодні було зовсім не до їжі.

- Думаю, ти не відмовишся, якщо я запропоную тобі скласти мені компанію за вечерею?

Я б відмовилася.

Слово честі. Навіть вивільнилася з його обіймів і зробила крок назад.

Мені страшно хотілося залишитися зараз наодинці із самої собою, заспокоїти свою уяву, що розбушувалася, і приділити час спокійним міркуванням про способи вбивства однієї безневинної мене... Але в той самий момент, коли я збиралася відповісти м'якою, але непохитною відмовою, як колись мене вчила мама, мій шлунок, почуваючи, що його думки знову запитувати ніхто не збирався, виступив сам.

І так люто відстоював свої права, що я знову почервоніла й опустила погляд.

І відразу здригнулася, коли Вілмар наблизився, обережно й так ніжно провів пальцями по щоці й підняв підборіддя, буквально змушуючи дивитися йому в очі.

- Не ховай погляд. У тебе дуже гарні очі... Як темний янтар. І не смій відмовлятися від вечері. Я тебе їсти не збираюся, а тобі потрібно повноцінне харчування. Інакше магічний резерв почне поглинати фізичну енергію.

Ну так.

Отут не посперечаєшся. В’яленою рибою по Академії ходити теж не дуже хочеться. Мене й так не дуже-то сприймають за майбутнього бойового мага. Хоча кому я брешу? Я сама себе за майбутнього бойового мага не тримаю. Але ректор сказав... що мені обурюватися?

І кураторові я суперечити теж не дуже можу. Та й не сильно хочу. Тому я кивнула.

І в ту ж мить нас огорнув запах озону, грози...

А після... аромати їжі...

А разом з тим слуху торкнулася ніжна, ненав'язлива й дуже гарна мелодія.

Прокляття... Це ресторація?