Розділ 11.4

Що повинна відчувати людина, котра довідується, що її батько чудовисько, що вбиває безневинних дівчат? Що твій батько винен у смерті твоєї матері? Що в тебе в принципі є батько?

Я розгубилася у  своїх почуттях.

Я ненавиділа цю людину, що у моїй уяві був сущим виплодком Тьми. І в той же час я його не знала, щоб зв'язати з образом батька.

Іноді, коли Торема й Тарима вичитував батько й вони скаржилися мені, потираючи нам'яті боки, я заздрила їм. Уявляла, що й у мене коли-небудь обов'язково з'явиться батько. Що ввійде у двері, схожий чимсь на коваля. У будинку відразу стане тісно-тісно, але в той же час - затишно. Але батько не приходив, і я змирилася із цією порожнечею у своєму будинку. І звикла вважати, що такої людини, як мій батько, попросту не існує. Може, він помер, коли мене ще не було на цьому світі. Може, зник, наледве я народилася. Але я не знала таку людину й уже й не прагнула пізнати.

Запитувати в матері толку не було. Вона частіше відмовчувалася або зллилася.

От так батько в моїй уяві в принципі перестав існувати.

І в цей момент я б зволіла, щоб так воно й залишалося надалі.

- Дуже... кхм... кхе-кхе... навіть не уявляю, що нормальна людина повинна сказати на це! - зронила я й сіла назад.

- Нормальна людина навряд чи зможе сказати щось нормальне у відповідь на подібні звістки, - кивнув лорд Орем. - Мені правда дуже шкода, Айрін. І я дійсно не хотів тобі нічого говорити, але...

- Але в тебе шило в причинному місці, - вліз перевертень, розслабившись і плюхнувшись на підлокітник дивана по ліву руку від мене. - Та з іншого боку, вони так давно її шукали... тепер начебто б і знайшли, а руки не дотягуються... і це шанс...

- Ні! - відрізав лорд-начальник Тіньової Стражі. - Це навіть не обговорюється, - я перевела пильний погляд з перевертня на лорда Орема, але той сховав очі і взагалі піднявся й відійшов до столу. - Це занадто небезпечно!

Ну небезпечно, так небезпечно! І нехай мені як і раніше нічого не зрозуміло, я вирішила не заглиблюватися в розслідування. Є дорослі чоловіки, Тіньові Стражі. А я що? Я нічого. У буквальному розумінні цього слова. Я навіть із даром своїм не розібралася. А отут таке...

- И хто мій батько? - вирішила все-таки прояснити особистість свого знаменитого предка я.

- За словами твоєї матері - Таверій Саенгор, - просвітив мене Ергель, а я ледве було не завила.

Той найясніший маг, що звернувся до Пітьми , про якого я писала доповідь. Точніше, не тільки про нього, але все-таки...

У мене настільки швидко відхлинула кров від обличчя, що голова пішла кругом.

- Тільки спробуй знову свідомість втратити! - загрозливо ткнув у мене пальцем Ергель, але після встав, плеснув у склянку води й простягнув мені.

- Спасибі! - відстукуючи по краю склянки веселенький ритм, я зробила пару ковтків води, але посудину повертати не стала. Все-таки ще не кінчена розмова. Мало чим мене ще здивують.

- Твоя мати звернулася в Тіньову варту біля двох років тому, - прийнявся розповідати Орем. - Я ледь заступив на пост Начальника Тіньової Стражі. І, якщо чесно, був несказанно здивований, коли якась сільська відьма, нехай навіть дипломована, зажадала... так-так. Саме зажадала особистої аудієнції. Її умовою було - повний захист для тебе в першу чергу. Алайя стверджувала, що рано або пізно він однаково за тобою прийде. За силою, що у тобі. Нажаль, вона відмовилася пояснювати, що й навіщо потрібно Тиверію. Натомість вона пообіцяла стежити за магічним фоном і доповідати про зміни, якщо раптом таке відбудеться. І, загалом, вона справлялася зі своїм завданням. Вам обом минулого видані амулети, що підмінюють і маскують сліди аури...

- Що за амулети? - запитала я.

- Дрібнички, які завжди з тобою, - пояснив мені Ер. - Гребінець, ремінь, нічна сорочка, торбинка...

Я ковтнула слину й покосилася на свою улюблену сумку, так і звисаючу через плече. Але ж вона мені її подарувала десь біля двох років тому...

- Весело...

- В Алайї був ще й артефакт зв'язку... І все було начебто нічого. Вона раз-два на місяць доповідала про аномалії, коливання. Ми забезпечували вам маскування... Востаннє вона виходила на в'язок за місяць до загибелі. Згадала птахів. Сказала, що відбувається щось дивне, але вона сама поки не розуміє, що саме. І все. Коли час тиші став зовсім критичним, я прийшов сам. Перевірити, що сталось. Ну а далі ти вже й сама знаєш, що було і як. Жертви, ритуали, прориви...

Я кивнула, відчуваючи, як у горлі встав ком. Ні дихати, ні слова сказати...

Але ж я нічого цього не бачила. Не чула. Не знала. Як мамі вдавалося так ретельно ховатися від мене? Як виходило ховати мене від усього світу? І від монстра, кров якого тече в моїх жилах.

- А навіщо я йому? - вирвалося в мене зовсім безконтрольно. - Дивно як... - пробурчала я й спробувала пояснити: - Стільки років я йому була не потрібна й отут на тобі...

У кабінеті зависла неприємна тиша, від якої закладало вуха й з'являлася гіркота в роті. Здається мені, що не пройнявся батько чистими батьківськими почуттями. І мені теж уготована честь стати жертвою в ім'я... чого?