Розділ 11.3

- ... Може, до цілителів звернутися?

Стривожений голос лорда-начальника Тіньової Стражі доносився до моєї свідомості, як крізь товщу води. І мені подумалося, що зараз найменше хотілося б перетинатися із цілителькою. Чесно, мені складно було самій собі пояснити, чому вона мене так дратувала, але нічого зробити із цим свердлячим почуттям не могла. Напевно,  це якісь особливі види нетерпимості й поширювався він винятково на цілителів. Але говорити нічого не стала.

Поприкидаюсь поки-що мертвою. Може, про мене забудуть? Хоча, якщо чесно, мені не дуже вірилося, що це можливо!

- Пізно! - відразу відгукнувся сержант Ергель Онер упалим смутним голосом. - Цілителі тут не допоможуть! Відразу в морг...

Що?!

Я різко розпахнула очі й навіть спробувала підвестися. Вийшло. Із другого разу, щоправда, але все-таки... А те з його станеться, і правда, живу людину - і в морг.

- Ти дивися, жива! - награно розчарувався в кращих очікуваннях Ер. - Що ж ти, руда, тупцюєш по репутації студентів факультету бойової магії, а? Позорище! Ти, взагалі, коли вирішила вступати саме на цей факультет, що собі думала? Що ми будемо пульсарами по солом'яних опудалах все життя шпурлятися? - перевертень важко зітхнув, помітивши моє щиросерде покаяння, і додав уже м'якше: - Прямо як придворна леді, побачивши підходящого нареченого прицільно в руки гепнулась... Так що там?! Леді в тебе ще вчитися й учитися!

Ер заробив стусан під ребра від начальства, поморщився й замовк. А я, усвідомивши, як виглядала моя непритомність, запекло почервоніла й уткнулась поглядом у свої зчеплені в замок пальці.

- Я... воно... випадково, - пробурчала я, хрипким, немов не своїм, голосом. - Просто не очікувала... Попереджати треба!

- Ну-ну! Монстри з Вивороту тобі з голубами вісники надсилати за місяць будуть. Щоб ти встигла підготуватися! - фиркнув Ер. І згадавши про те, що обвинувачував мене в зовсім іншому злочині, вискалився: - Й під вінець потім теж... чисто тому, що заблукала?

Другий стусан пройшов повз ціль. Навчений досвідом сержант відскочив і встав з іншої сторони дивана, демонструючи до неподобства задоволений життям вигляд.

Стояти! Дивана?

Я моргнула й оглянулася.

Кімната виявилася невелика, але затишна. Меблі підібрано в темних тонах. Нічого зайвого - диван, пара крісел навпроти. Вогонь потріскує дровами в каміні. Книжкова шафа й сервант винятково з келихами різного розміру й форми.

Затишне містечко. Знати б ще, що це за місце й навіщо мене сюди притягли.

- Як самопочуття? - поцікавився Вілмар Орем, присівши на самий край дивана.

Я прислухалася до своїх відчуттів, але нічого ненормального не відчула.

- Уже... краще! - кивнула я й про всякий випадок відсунулася. - Ті дівчата... Вони виглядають точно так само, як мама... - голос зірвався, але я прокашлялася й продовжила. - У неї теж... почорніло... ох Світло! - я перевела подих, відчуваючи, як знову почало стискати груди. - Але... мама вирвалася... змогла прийти додому... Це якесь відстрочене прокляття? Ви ж догадуєтеся, що там трапилося, правда? Я теж хочу знати!

По щоках покотилися сльози, і я роздратовано їх витерла тильною стороною долоні.

- Ні! Вона своєю смертю точно не вмре, - сумно зробив висновок Ергель. - Хоча... Щось у цьому є. Віл, розкажи їй усе. Інакше вона через незнання точно влізе по самі вуха в усе це... І не факт, що вдасться вчасно її виловити...

- Ми з тобою це обговоримо, - процідив крізь зуби лорд-начальник, обірвавши перевертня на півслові. - Пізніше.

Мене така постановка питання не влаштовувала зовсім. Скільки можна ходити навколо? Скільки можна цитькати на мене? Лякати? Говорити «не можна тому, що не можна» і не пояснювати зовсім нічого? Скільки можна? Опікує! Лякає!

Набридло!

Я скинула голову й подивилася прямо йому в очі. Щось усередині легкодухо здригнулося, і розсудливість постукалася в скроні, нагадавши, що переді мною сидить не сусід з мого рідного села, навіть не куратор, а сам лорд-начальник Тіньової Стражі. Але мене вже навряд чи це могло зупинити.

Я утомилася від  цих недомовок, які можуть коштувати мені життя. Утомилася від важких поглядів... Від усього!

- Я хочу все знати! - заявила я впевнено й невблаганно.

Орем кинув повний люті погляд на перевертня, і той, нервово хихикнувши, вирішив ретируватися куди подалі від вогнища загоряння. Правда, занадто далеко все-таки відходити не став. На щоках куратора заходили желваки. Скрипнули зуби, але заговорив він спокійно:

- Айрін... - почав він тоном дорослого родича, що вже сил не мають наставляти маленьку дитину.

- Не треба, лорд Орем! - розлютилася я, підхопившись із дивана. - Я маю право знати! Адже це МОЄ життя!

О, всі мені відомі боги! Тільки б він не виставив мене, до чортів собачих, знову. І без єдиної відповіді...

Вілмар Орем мовчав, немов не міг вирішити, що робити. Але все-таки перевів подих і, вчепившись у мене надто уважним поглядом, відповів:

- У нас є всі підстави вважати, що за всім цим стоїть твій батько!