Розділ 11.2

Портал переніс мене в досить великий кабінет зі строгою, позбавленою надмірностей обстановкою. На стелажах рівними стопками вишикувались папки, на столі - папери. А над столом навис сам лорд Вілмар Орем й спопеляв мене повним люті поглядом.

Щось лорд-начальник Тіньової Стражі нині не в дусі. Точно вам говорю.

Його роздратування просто в повітрі витало. І навіть не маючи дару імпата або менталіста, я могла із упевненістю сказати, що мене зараз бажали вбивати. Притім з особливою жорстокістю. А я ще молода й гарна. І тільки в мене життя налагоджуватися почало. І доповідь так вдало здала... і взагалі...

Я позадкувала, мріючи повернутися в коридор Академії, але порталу за спиною, звичайно ж, не виявилося.

- С-с-світлого дня! – страшно заїкаючись, кивнула я. - Викликали?

Дуже хотілося запитати: «Навіщо?», але я вирішила не дути на вугілля. Тим  більше, поки воно й так гаряче. Сам все скаже. Не в мовчанку ж грати він мене викликав... а власне, куди це я потрапила? Щось мені підказує, що це не місце для розважальних прогулянок і приємного відпочинку. А якщо пам'ятати про основну роботу нашого наставника, то й зовсім починає інстинкт самозбереження сигналізувати про те, що пора б і честь знати.

- Айрін, скажіть, що саме у фразі «Не сунь свій ніс у розслідування!»  вам не зрозуміло?! - ледве не проричав мій куратор.

Я від несподіванки відкрила й відразу закрила рот, навіть віддалено не уявляючи, що на це відповісти. І навіть не беруся сказати напевно, що мене лякало більше – загрозливий тон, яким було задане питання, або підкреслено ввічливе звернення.

Хоча... Те, що на занятті Орем звертався до мене на «ти» і говорив спокійно, навіть ласкаво, легко пояснити моєю нездатністю взаємодіяти зі своїм даром і зовсім нічого не значить. От тільки чому так паршиво на душі від такого простого й логічного висновку? Боги Світла й Тьми! Я ж не навіжена божевільна, щоб навидумувати собі чорт знає чого?

Пам'ять миттєво, голосами Тари й Сильвії, нагадала, що лорд-начальник Тіньової Стражі чоловік зайнятий. І від цього легше не стало.

Я опустила погляд і вняпилась у сірими, відполірований підошвами солдатських чобіт камінь підлоги.

- Я ж просив... попереджав... Вас під замок посадити, щоб до вас дійшло нарешті, що є речі, які вам не по розмірові? М?!

Від перспективи в мене прорізався голос, і перше, що в мене вирвалося - тоненьке пищаче виття. І тільки після того як відкашлялася й перевела подих, запитала:

- А що я, власне, такого знов зробила?

У чорних, як сама Тьма, очах зайнявся негарний вогник. І мені подумалося: якщо виживу - треба погортати теорію порталів... аби швиденько зникати, за нагальної потреби і явної загрози моєму безцінному життю.

Лорд Вілмар Орем підкреслено повільно відкрив шухлядку стола й вивудив звідти клаптик до болю знайомого мені паперу.

Звідки..?

- Звідти! - ой. Здається, я запитала це вголос. - Ви думаєте, що некроманту в Академії складно знайти підходящу кандидатуру на «очі й вуха»? - Іден! Точно його робота! От сволота. Він у мене за це отримає. Пам'ятається, десь у мене були замальовки печаток від нечисті й нежиті... - Навіщо вам це? Що ви збиралися робити із цими відомостями?

Я знову нервово ковтнула й спробувала придумати щось толкове й, головне, переконливе. Але не змогла. І промовчала.

Лорд-начальник Тіньової Стражі повільно, загрозливо й дуже страшно рушив у мою сторону, і я мимоволі зробила крок назад. Мені здавалося, що на мене в його обличчі насувалася сама Тьма. Убивати мене все-таки будуть.

- Я нічого... нічого не хотіла... просто...

- Просто, значить? - якось похмуро перепитав лорд, наблизившись настільки, що мене огорнув аромат його одеколону, а відчуття бурі, що насувається, прошило все тіло, наповнюючи його одночасно страхом і... якимсь іншим... незрозумілим почуттям, від якого серце раптом гулко застукало об ребра, а думки поплуталися, зовсім розгубивши всілякі логічні ланцюжки.

«Самий завидний наречений королівства»... «найсильніший маг»... хіба це головне?

Я нервово облизала вмить пересохлі губи й несміливо підняла погляд.

І пошкодувала. Погляд обсидіанових очей був таки палючим. Здавалося, він бачить всі мої думки... І від цього збився подих...

Прокляття! Як же мене лякала ця людина саме в цей момент і... притягувала. Я мимоволі глянула на піджаті губи й...

- Айрін! - хрипло скрикнув куратор, і відразу відкашлявшись, запитав: - Ви зараз знущаєтеся?

- Я більше не буду... - видавила напувпридушено я, твердо вірячи, що знущається зараз саме лорд Орем, але погоджуватися треба з усім, поки мене, здається, передумали вбивати.

Вілмар різко видихнув і рвучко відвернувся, знову обпершись об стіл.

Довгі миті він мовчав. Мені навіть здалося, що все позаду. Що можна перевести подих і понадіятися, що чортів папірець, роздобутий для мене тіточкою Мінсі, буде забутий. А ще заприсягтися, що більше ніколи-ніколи не буду сунути ніс туди, куди сунути його не можна...