Розділ 10.1

- Глибокий вдих. Повільний видих, - голос лорда-начальника Тіньової Стражі пролунав прямо в мене над головою, але я не здригнулася, як звичайно бувало, а слухняно зробила те, що мені веліли.

У мене, як не дивно, навіть вийшло майже не юзати, практично не звертати уваги на його присутність за моєю спиною й не няковіти, коли його подих торкався потилиці. Загалом, я була зібрана як ніколи. Все-таки першочергове моє завдання - учитися. А вчитися я могла тільки в тому випадку, якщо зможу контролювати свій дар.

Перспектива одержати печатку й відправитися в широкий світ виживати, як зумію - зовсім не радувала й здорово підстьобувала жагу до знань, контролю й дисципліни.

- Зосередься, Айрін.

Голос Орема в порожнім приміщенні невеликої аудиторії з високою стелею звучав якось особливо. Він був м'який, обволікаючий, заспокійливий і в той же час владний настільки, що волею-неволею робиш те, що велить. І все-таки відкривати очі я не наважувалась. Як, втім, і заговорити з надзвичайно серйозним куратором. Хоч на язику вертілися питання, які півночі не давали мені спати.

- Не відволікайся, Айрін. Ще раз. Вдих-Видих. Без перерви. Дихай ротом...

Його руки лягли мені на плечі, і цього разу я все-таки здригнулася. Але однаково зосередилася на вправі, намагаючись не відволікатися на палюче тепло рук Вілмарта Орема. Я вслухувалась у його настанови і про себе молилася Світлові, щоб цього разу все вийшло.

Втім, щось таке ж говорила робити й магістр Ферг. І я підспудно боялася, що й на занятті з наставником мене теж чекає невдача.

- Айрін, припини там розмірковувати про тлінність буття й ціни на гарбуз восени одночасно, - трохи різко й роздратовано скомандував куратор. - Ти сама збиваєш себе. Суть медитації в тім, щоб тут, - він легенько постукав мене по голові вказівним пальцем, і щоки обдало жаром від сорому, - було як можна вільніше. Спробуй не забивати голову всім підряд, і зачудуєшся, як просто виявиться все насправді.

- Як можна ні про що не думати? - пробурчала я, досадливо піджавши губи.

- Не думав, що для тебе це проблема, - глумливо помітив він.

Я вирішила промовчати. Взагалі, у мене після занять із Ергелем різко виробився інстинкт самозбереження й навіть здатність ретельно обмірковувати те, що збираюся сказати. Особливо такій людині, як лорд-начальник Тіньової Стражі. І нашому пречудовому, дуже чуйному, безмежно доброму й жалісливому майстрові Ергелю Онеру. Правда, крім нього його такими епітетами ніхто не нагороджує, але це вже подробиці... І ніхто ж з ним не стане сперечатися. Ми й так стогнучи виповзали на ранкову гімнастику. Мені вже навіть цілюща мазь не дуже допомагала. Хоча... Отут складно уявити, що б із мною було, якби цієї мазі в мене не було.

- Прошу пробачення, магістр Орем! Надалі я буду уважнішою, - покірно пробурчала я.

Притім вийшло так переконливо, що куратор навіть не знайшовся що такого мені сказати у відповідь.

- Давай спочатку, - просто сказав він, забравши долоні з моїх плечей.

А я недоречно подумала, що хотілося б, щоб він повернув їх на місце. Мені подобалося це палюче тепло...

О Світло! Це я так намагаюся ні про що не думати...

Так! Вдих-Видих! Знову. І знову... і знову...

Поки в очах не початок рябити, а тіло наливатися такою легкістю, що здавалося невагомим. І якщо в мене хто-небудь коли-небудь запитає, коли саме я побачила свій дар, те напевно не зможу відповісти.

Спочатку ривками, розмито, нечітко. Але чим далі, тим яскравіше, чіткіше.

Тепер я розуміла, що саме мав на увазі Іден. Він був схожий на маленьку іскру, обплетену чорним не те димом, не те туманом. Але в той же час я почувала величезну силу в цій маленькій крихті вогню.

На моїх плечах знову влаштувалися руки магістра, але цього разу вони не здавалися мені гарячими, скоріше навпаки.

- Спробуй доторкнутися до дару, - спокійно велів лорд Орем. - Не намагайся його задіяти. Просто доторкнися. Відчуй, - і разом з тим пальці на моїх плечах напружились. Немов намагалися удержатися або удержати мене.

А я... розгубилася. Як доторкатися? Що робити?! Й знову «осліпла».

- Схоже, на сьогодні вже досить, - видихнув Орем, знову забираючи руки й піднімаючись із килимочка, місця на якому вистачало - рівно, щоб розміститися нам двом.

- Але... Я спробую ще... Я зможу...

- Звичайно, зможеш, - посміхнувся наставник. - Але не зараз. У тебе все набагато складніше, ніж в інших. Ти з'єднала в собі два полярних дари. І тобі потрібно підкорити обидва дари одночасно. Це складно й довше, ніж ти собі можеш навіть уявити. Не один, Айрін. І повір, якщо вогонь лютий, то тьма - підступна. Тьма завжди важче піддається, навіть якщо спочатку здається інакше.

Я не зовсім зрозуміла, що він хотів мені цим сказати. Але слухняно кивнула.

- Так, лорд Орем!

- Ти щось задумала? - зненацька різко й ні краплі не благодушно запитав Орем.

Та настільки зненацька, що я розгубилася й упустила свою торбинку, за якою саме нагнулася, щоб змитися швидше й побачитися перед парами з Тарою. Та цілий ранок жалілась, що в неї не виходить якесь дуже важливе для неї зілля. І я, язик мій - ворог мій, бовкнула, що можу подивитися на її витвір. І подумати, що можна зробити. Але не думаю, що саме це мав на увазі лорд-начальник.