Розділ 10

— Глибокий вдих. Повільний видих, — голос лорда-начальника Тіньової варти пролунав просто в мене над маківкою, але я не здригнулася, як зазвичай бувало, а слухняно зробила те, що мені звеліли.

У мене, як не дивно, навіть вийшло майже не соватися, практично не звертати уваги на його присутність за моєю спиною й не щулитися, коли його дихання торкалося потилиці. Загалом, я була зібрана як ніколи. Все ж першочергове моє завдання — вчитися. А вчитися я могла тільки в тому разі, якщо зможу контролювати свій дар. Перспектива отримати печатку й вирушити у широкий світ виживати, як зумію — зовсім не радувала й добряче підстьобувала завзяття до знань, контролю й дисципліни.

— Зосередься, Айрін.

Голос Орема в порожньому приміщенні невеликої аудиторії з високою стелею звучав якось особливо. Він був м'який, обволікаючий, заспокійливий і водночас владний настільки, що хоч-не-хоч робиш те, що велить. І все ж розплющувати очі я не наважувалася. Як, утім, і заговорити з надзвичайно серйозним куратором. Хоч на язиці крутилися запитання, які пів ночі не давали мені спати.

— Не відволікайся, Айрін. Ще раз. Вдих-видих. Без перерви. Дихай ротом…

Його руки лягли мені на плечі, і цього разу я все ж здригнулася. Але все одно зосередилася на вправі, намагаючись не відволікатися на палюче тепло рук Вілмара Орема. Я дотримувалася його настанов і про себе молилася Світлу, щоб цього разу все вийшло. Утім, щось таке ж казала робити й магістр Ферг. І я підсвідомо боялася, що й на занятті з наставником мене теж спіткає невдача.

— Айрін, припини там розмірковувати про тлінність буття й ціни на гарбузи цієї осені одночасно, — трохи різко й роздратовано скомандував куратор. — Ти сама збиваєш себе. Сенс медитації в тому, щоб тут, — він легенько постукав мене по голові вказівним пальцем, і щоки обдало жаром від сорому, – було якомога вільніше. Спробуй не забивати голову всім підряд, і здивуєшся, як просто виявиться все насправді.

— Як можна ні про що не думати? — пробурчала я, досадливо стиснувши губи.

— Не думав, що для тебе це проблема, — насмішкувато зауважив він.

Я вирішила промовчати. Взагалі, у мене після занять з Ергелем різко виробився інстинкт самозбереження й навіть здатність ретельно обмірковувати те, що збираюся сказати. Особливо такій людині, як лорд-начальник Тіньової варти. І нашому розпрекрасному, дуже чуйному, безмежно доброму й жалісливому майстру Ергелю Онеру. Щоправда, крім нього, його такими епітетами ніхто не нагороджує, але це вже подробиці… І ніхто ж із ним не стане сперечатися. Ми й так, постогнуючи, виповзали на ранкове шикування. Мені навіть цілюща мазь не дуже допомогла. Хоча… Тут складно уявити, що б зі мною було, якби цієї мазі в мене не виявилося.

— Прошу вибачення, магістре Ореме! Надалі я буду уважнішою, — покірно пробурмотіла я. Причому вийшло так переконливо, що куратор навіть не знайшовся, що сказати в'їдливого у відповідь.

— Давай спочатку, — просто сказав він, прибравши долоні з моїх плечей. А я недоречно подумала, що хотілося б, аби він повернув їх на місце. Мені подобалося це палюче тепло… О Світло! Це я так намагаюся ні про що не думати…

Так! Вдих-видих! Знову. І знову… і знову… Поки в очах не почало рябіти, а тіло наливатися такою легкістю, що здавалося невагомим. І якщо в мене хто-небудь колись запитає, коли саме я побачила свій дар, то напевно не зможу відповісти. Спочатку ривками, розмито, нечітко. Але чим далі, тим яскравіше.

Тепер я розуміла, що саме мав на увазі Іден. Він був схожий на маленьку іскру, обплетену чорним чи то димом, чи то туманом. Але водночас я відчувала величезну силу в цій маленькій крихті вогню. На моїх плечах знову влаштувалися руки магістра, але цього разу вони не здавалися мені гарячими, швидше навпаки.

— Спробуй доторкнутися до дару, — спокійно звелів лорд Орем. — Не намагайся його задіяти. Просто доторкнися. Відчуй, – і водночас пальці на моїх плечах трохи стиснулися. Немов намагалися втриматися або втримати мене.

А я... розгубилася. Як доторкатися? Що робити?! І знову «осліпла».

— Схоже, на сьогодні вже досить, — видихнув Орем, знову прибираючи руки й підводячись із килимка, місця на якому вистачало — рівно, щоб розміститися нам двом.

— Але… Я спробую ще… Я зможу…

— Звичайно, зможеш, — усміхнувся наставник. — Але не зараз. У тебе все набагато складніше, ніж у інших. Ти поєднала в собі два полярних дари. І тобі потрібно підкорити обидва дари одночасно. Це складно й довше, ніж ты собі можеш навіть уявити. Не один рік, Айрін. І повір, якщо вогонь лютий, то темрява — підступна. Темрява завжди важче піддається, навіть якщо спочатку здається інакше.

Я не зовсім зрозуміла, що він хотів мені цим сказати. Але слухняно кивнула. — Так, лорде Ореме! — Ти щось задумала? — несподівано різко й ні краплі не добродушно запитав Орем.

Та настільки несподівано, що я розгубилася й впустила свою торбинку, за якою саме нахилилася, щоб змитися швидше й побачитися перед парами з Тарою. Та цілий ранок стогнала, що в неї не виходить якесь дуже важливе для неї зілля. І я, язик мій — ворог мій, ляпнула, що можу подивитися на її творіння. І подумати, що можна зробити. Але не думаю, що саме це мав на увазі лорд-начальник.

— Н-н-ні! — заїкаючись відповіла я, для більшої переконливості піднявши руки долонями вперед, і зробила крок назад — на випадок, якщо мені не повірять і доведеться тікати.

Вілмар Орем підозріло примружив очі, немов намагався розгадати — брешу чи все ж таки кажу правду.

— Тоді що за покірність і мовчазність?

Я нервово хихотнула, але тут же опанувала себе.

— Майстер Вовкулака, — не замислюючись видала я нове прізвисько Ера, – швидко вибиває погані риси характеру фізичним вихованням.

Як згадаю стогони й ахи двох нещасних одногрупників, які вирішили подати голос на шикуванні вчора ввечері… Здається, сьогодні вони вийшли з гуртожитку на чистій впертості й гордості.