Розділ 9

— Раз-два! Р-р-р-раз… салаги! Шмаркачі! Ну ось за що мене Орем вами, здохликами, нагородив? – нарікав на долю свою нелегку Ер, походжаючи вздовж нашого ряду, що вже зовсім не активно віджимався. – Ви взагалі де виховувалися, немочі? У пансіоні для шляхетних дівчат?

Хтось дуже виразно скрипнув після цього зубами, але поки ще мовчав. Ер сьогодні явно був не в гуморі, і кожне необережне слово або рух могло закінчитися позаплановим додатковим завданням.

— Вас треба було поселити в жіноче крило! — продовжував випробовувати на міцність чиїсь зуби перевертень. — Спідниці вам тільки й бракує! Руда, тебе це не стосується, у тебе ноги, як у курчати, голодом замореного.

І я б, звісно ж, образилася, але… у мене й справді ноги були, як у охлялої курки, і я просто побоювалася перечити перевертню. Все ж народ цей спокійний і доброзичливий до певного часу. І мені найменше хотілося б трапитися йому на шляху, коли цей час настане.

Хтось хихотнув. І це стало його фатальною помилкою.

— Тобто… Я тут розпинаюся, доношу до ваших куцих мізків всю плачевність вашої фізичної підготовки... а вам... смішно?! — образився перевертень.

Я навіть майже повірила, що Ергель ображений у найкращих почуттях.

— Студенте Соул, встати! – гаркнув він так, що я від несподіванки клюнула носом у траву. – Вам смішно?! Віджимайтеся-віджимайтеся! Не звертайте на нас зі студентом Соулом уваги, – єлейним голоском звелів нам Ергель, але в мене чомусь від його тону нутрощі стиснулися. І знову звернувся до нещасного Дерега. – Значить, смішно?!

— Аж ніяк! – зметикував, що смішки вилізуть йому боком, Дерег Соул.

— Тобто ви мені слух пропонуєте перевірити?!

— Н-ні! – тоненько вискнув мій одногрупник.

— Гаразд. Цього разу вдамо, що мені почулося, — після довгого мовчання вирішив проявити поблажливість перевертень. – Двадцять кіл навколо гуртожитку. Руш!

У цю саму мить я віджалася свій останній, тобто вже навіть запасний, двадцять шостий раз, підвелася на ноги й здула з обличчя руде пасмо волосся, що вибилося з коси. Те здуватися відмовлялося навідріз. Навіть навпаки — прилипло до спітнілого обличчя, страшенно мене тим самим дратуючи.

Обличчя мого однокурсника виражало всю глибину «любові» до тренера, але ні обуритися, ні не послухатися він не наважився й слухняно побіг підтюпцем на перше коло.

— О! Руда! Молодець, ростемо. Так, дивись, років через двадцять із тебе вийде щось… путнє.

Знову захотілося надутися й образитися, навіть трохи — вилаятися. А ще прихопити на наступне заняття той самий порошок, що справив незабутнє враження на сержанта Тіньової варти в першу нашу з ним зустріч. Але тут же поховала цю самогубну затію. Хотілося б не тільки дожити до п'ятого курсу, але ще й залишитися при цьому цілою — з ручками, ніжками й не покусаною.

— Дякую, що вірите в мене, майстре, — пробурмотіла я собі під ніс. — Нічого іншого я від вас і не очікувала.

— Давай ще сльозу пусти, — пробурмотів уже не так роздратовано перевертень. — Гаразд! Ідіть зализувати рани… тобто мастити маззю крепатуру, — і ледве всі підвелися й перевели подих, добив: — До завтрашнього ранку, студенти! Відчуваю, ніч спати не буду, а проведу її в роздумах, як би скрасити й урізноманітнити наше з вами спілкування й тренування!

Хтось все ж не витримав і застогнав. Ергель вишкірився, задоволений ефектом, і, щоб не бачити наші скислі, як молоко на сонці, фізіономії, додав: — Руш по кімнатах!

Зраділий Соул прискорив біг, але його чекало розчарування: — А ви, студенте, продовжуйте! Я тут із вами побігаю, а то втрачу форму, поки біля вас тут ніжитися буду.

Соул на це видав страждальницьке виття й вирішив нікуди не поспішати.

— Нелюд! — видихнув ледь чутно заступник старости перш, ніж встиг сховатися в гуртожитку. І я щиро його пошкодувала.

— Тервейле, — щасливо покликав тренер, — дорогий мій. Йди до нас. Третім будеш!

Здається, дехто теж зараз проклинає свій язик. І щоб не ляпнути чогось такого, що тренеру не дуже сподобається, рвонула з усіх ніг у свою кімнату. Готувати, нарешті, доповідь.

Уже після душу, намащена маззю, яку колись для мене приготувала мама, я лежала на ліжку, обійнявшись із книгою про великі діяння магів. Зміст, на моє величезне щастя, був розділений на дві частини: у першій — світлі маги, у другій — темні.

— Чого світишся? — запитав привид, присівши на стілець і закинувши ногу на ногу.

Виглядало це кумедно. Але я вчасно згадала, що на Ідена ображена. Все ж не дуже приємно дізнатися, що за тобою підглядали в душі. Навіть гидко. І нехай це був усього лише привид... але все ж таки.

— Та ну чого ти?! — одразу ж зметикував, що й до чого, привид. — Я за тобою не підглядав. Тьмою клянуся! Це Вжиха сама на ходу вигадала... майже все, — мене його плутана розповідь ні краплі не переконала. — Ну тільки за магістром Ежверські. Один раз. Але ця відьма така... у неї що тут... що там... — позначив Іден те саме місце, де в куратора відьомського факультету мали бути груди. — І взагалі, суто зі співчуття могла б... гаразд.

Зі співчуття... Та мало хто і мріяти б міг про таке посмертя. — А за які заслуги тебе призначили штатним привидом Академії? — поставила я запитання, що мучило мене.

Привид зам'явся, потьмянів і відповів досить розмито: — У мене було бурхливе життя... От у посмерті й вирішили... втихомирити... от воно тобі треба? Чого ти собі голову дурницями забиваєш. Пиши доповідь. Ці книженції бережуть багато імен, які варто пам'ятати...

Я перегорнула сторінку і, озброївшись олівцем, почала робити нотатки в казенному зошиті. Звісно, наявність форми, взуття та письмового приладдя особисто мене невимовно потішила. Рівно доти, доки Тара не прохопилася словом, що в неї бракує зошитів для практичних занять із зіллєваріння. І додала, що чекає вихідних, бо в стінах Академії немає жодного торгового лотка.

І в мене вмить виникло резонне запитання — а з якої це радості мені такі почесті й потурання. Ні, приємного, звісно, мало — стояти на шикуванні в чужому мисливському костюмі з торбинкою в руках. Та ще й у сумці є все, що завгодно, тільки не те, що мені насправді потрібно. Тут і казенному зошиту з олівцем зрадієш. Зовсім інша річ, коли тебе ось так... ні з сього ні з того облагодіяли... та ще й мовчки. Не люблю я в боргах ходити. Кожен борг віддавати належить. А я навіть не знаю, кому винна. Недобре!