Розділ 7.2

Через мить ми вже опинились в невеликому залі таверни «П'яний кнур».

У ніс вдарив типовий запах харчевні, а на моє обличчя наповзла посмішка.

Раніше кожен приїзд у столицю разом з матір'ю в нас незмінно закінчувався в цьому, не побоюся цього слова, прекрасному закладі, що славиться своїми пирогами із чорницею. От їх я могла їсти, поки не лопну, особливо слухаючи плітки, новини й просто цікаві історії, якими з надлишком була озброєна тіточка Мінсі.

Навіть забулося, що я, взагалі-то, страждаю, у мене немає магії, і незабаром залишуся без даху над головою й найменшим уявленням, що мені далі робити.

Вертіла головою, продовжуючи чіплятися на формену куртку лорда Орема. Точно ж. Правда, дивно: порожня таверна в цей час. Зазвичай із самого ранку хоч пара постійних відвідувачів, а вже похмеляється...

- Тобі потрібно поїсти, - так само притримуючи мене за талію, велів лорд-начальник. - У цього заспокійливого є побічні ефекти. І твій емоційний зрив - один з них. І на майбутнє: ніяких голодувань. «Голодний маг - мертвий маг», - як любить говорити магістр Корайс.

Я посміхнулася. Навіть трохи відлягло від серця, і, уже подумавши більш спокійно - зрозуміла всю абсурдність своїх страхів.

- Спасибі вам! - видихнула я, дійсно відчуваючи безмежну вдячність. Просто до сліз.

- И це теж... побічний ефект, - тепло посміхнувся Орем. - Припиніть розводити сирість.

Але ледь я відкрила рот, щоб ще щось сказати, як була зненацька перервана.

- Рішка! - викликнув низький жіночий голос Мінсі Солнер, і тільки після цього вона сама вилетіла з невеликої комірки, де зберігалися пиво й ель.  - Так ще й з кавалером! - але упізнавши кого саме так необережно обізвала моїм «кавалером», ойкнула й поспішила загубитися за стійкою.

Я почервоніла й швидко відсторонилася від свого наставника.

- Скажіть, Айрін, вас всі трактирники й хазяї постоялих дворів королівства знають особисто? Або ще залишилися незнайомі? - і запитав він це таким тоном, немов у цьому було щось погане.

- Думаю, вас взагалі кожен пес приблудний у всіх титулах величає при зустрічі! - бовкнула я перше, що прийшло на думку. Зауважте, розум у цьому участі не брав.

Напевно, лорд-начальник Тіньової Стражі хотів ще щось сказати, але цієї миті на його грудях замерехтів значок Стража, і лорд, кинувши вже на ходу: «Десять хвилин, і ми повертаємось», - вийшов на вулицю.

- Рішка! Рішечка! - підлетіла до мене невисока міцна й уже літня Мінсі й стисла в обіймах так, що, по-моєму, затріщали кості. Мої ж кістки, до слова. - Бідна моя дівчинка, - шморгнула носом тітка Мінсі. - Горе яке...

Схоже, у столиці вже побував виходець із наших нетрів, і новини про смерть матері й мої лиха долетіли й сюди.

- Тітонько Мін, у мене десять хвилин всього... поїсти. І в Академію треба. Давай я до тебе днями забіжу й про все розповім.

Господарка таверни миттєво зібралася, крикнула подавальниці Сої, щоб та зібрала мені поснідати, і сама сіла навпроти.

- Ох-хох! - важко зітхнула вона. - Але, дивлюся, ти в Академію таки вступила, - я мовчки кивнула, дозволивши Сої поставити тарілку з відвареною картоплею й відбивними на стіл. І, пам'ятаючи, що часу в мене не так вже й багато, відразу прийнялася за їжу.  І правда, на душі відразу легшало, верталася впевненість у своїх силах, у магії й у принципі в тім, що я все можу, якщо дуже захочу. - Молодчинка. Але худюча... - продовжила нашу дивну розмову тітка Мінсі. - А що до начальника Тіньової Стражі звернулася - теж правильно. Хто як не він тебе вбереже?

- Убереже від чого? - відразу насторожилася я, забувши, що мені не завадило би жувати. Притому активно.

- Від усього, - похмуро відповіла господарка таверни. – Їж давай. Часу, чула, у тебе небагато.

Ну так. І я знову повернулася до трапези.

- А одна по місту не шустай, - продовжувала торохтіти тітка. - Неспокійно в нас тут. Ваш лорд Шеррінг втік, і тихо у вас стало. Спокійно, як і раніше. А в нас от...

- Що «от»? - знову завмерши з недонесеною до рота картоплею, наколотою на виделку, запитала я.

- Ох... Вбивають, Рішенька. Молоденьких дівчат вбивають... - і в мене остаточно пропав апетит. І вже далі я змусила себе жувати через силу. - Так що не ходи сама. Небезпечно. Тим більш що... я сама не бачила, звичайно, але говорять люди шановані... дівчата - всі як одна руді. Як ти. Трьох вже, упирі, на Виворіт відправили.

Жувати тепер не виходило навіть через силу.

Дивно як. І страшно. Внутрішнє чуття просто кричало про те, що ці вбивства й ритуальні вбивства в нашім лісі - якщо не однієї людини робота, то з однаковою метою - так точно. Тепер зрозуміло, зчого мене так терміново зажадав до себе лорд-начальник Тіньової Стражі.

І отут до мене дійшло. Шеррінг утік. А він у моєму списку перший на посаду негідника. А якщо він десь тут...

Хтось скрипнув зубами. Схоже, я. Він мене в спокої не залишить.

Я злодійкувато оглянулася на двері. І ледве не пошепки поцікавилася: