Розділ 7

— Ну чого ти стоїш? Стукай давай! — знову повернувся до своєї звичної дратівливо-уїдливої манери спілкування привид магістра Ідена. — У мене справ по горло...

Може, й так, але щось мені підказувало, що Іден поспішав зализати свою поранену гідність. І моя присутність тільки сипала сіль на рану. Тобто на самолюбство.

— Стукаю, — згадавши, що мене там, загалом-то, чекають, я занесла руку, але знову завмерла. Згадався і колючий важкий погляд лорда-наставника, і різкі слова... Якось все ж таки не так сильно мені хотілося його зараз бачити.

Не витримав, як не дивно, Іден: просто сунув голову крізь двері, і я почула його глухий, погано розрізнюваний голос:

— Студентка Кор за вашим наказом прибула і тупцює біля дверей, явно побоюючись прочуханки, — здав мене з потрохами привид.

От сволота примарна... Я йому це ще пригадаю... Але мені тепер нічого іншого не залишалося, як штовхнути двері й увійти.

— Ну не з'їсть же він тебе, — цілком резонно зауважив, шепнувши мені на вухо, Іден, і, отримавши найбільш спопеляючий погляд, на який я була здатна, провалився крізь підлогу, затиснувши ніс, як при стрибку у воду. Блазень!

Я кинула обережний швидкий погляд на куратора й тут же знову повернула всю увагу носкам своїх новеньких туфель. Все ж таки не дарма за ним зітхає Сіль, та й Тара теж, і підозрюю, що не тільки вони. Я й сама впіймала себе на тому, що стояла б і дивилася на нього, як ненормальна. У принципі, це й не злочин — стояти й дивитися. Але соромно! Ех...

Начебто не дуже сердитий. Може, і правда... не вб'є. Лорд-начальник Тіньової варти стояв напівобертом біля вікна й дивився кудись у двір, немов і не помічав моєї присутності. Я теж увагу привертати не поспішала, стояла сумирно, опустивши оченята й вивчаючи чудовий візерунок килима.

— Світлого дня, Айрін! — нарешті відірвавшись від свого заняття, або додивившись те, що там відбувалося, привітався Орем.

— Світлого... магістре Орем, — побажала я килиму й у нього ж запитала: — Ви хотіли мене бачити?

Причому настільки, що зірвали з пар, і тепер мене точно запам'ятала магістр Ферг. І щось мені підказувало, що дама вона з характером складним, я б сказала навіть — некромантським. І таке недбале ставлення до предмета мені ще пригадають.

— Так! Сідайте, — Орем кивнув на єдиний стілець навпроти письмового столу, а сам так і продовжив стояти біля вікна.

У нього тут взагалі з меблями сутужно було — стіл і пара стільців, кутовий столик із глечиком води й книжкова шафа. Та й те все це порожніло. Відразу видно, що з'являється він тут нечасто й тільки плащ залишити. І від студентів сховатися... Ледь переставляючи ноги й уже відверто починаючи боятися розмови, до якої так старанно й довго підходять, я добрела до вказаного стільця й присіла на самий край.

— Айрін, — через кілька митей все ж заговориів мій наставник, і я, хоч і очікувала початку розмови, все одно здригнулася. Невже знову почне вмовляти мене перевестися на інший факультет? Дідька лисого! Тільки вперед ногами мене тепер із цієї спеціальності випруть. — Мені потрібно вам поставити кілька неприємних запитань.

— Ви приємні, мабуть, ставити не вмієте... — вирвалося в мене, не інакше як через напругу. Тому я тут же ойкнула й пошкодувала, що так і не навчилася мовчати.

Але лорд-начальник Тіньової варти вдав, що не почув моєї репліки, і стало якось легше на душі.

— Ви не могли б пригадати, що відбувалося перед тим, як Алайя Кор пішла за Межу? Може, ви щось помічали? Зміни в її поведінці?

— Та ні, — знизала я плечима, відчуваючи як у грудях щось стислося. А до горла підкотив клубок. — Нічого незвичайного... Вона поводилася як завжди. Єдине, що її бентежило — шалівки.

Орем кивнув, погоджуючись чи то зі своїми здогадками, чи то з моїми словами.

— Мені потрібно точно знати, що саме відбувалося і що говорила ваша мати напередодні своєї кончини. Це дуже важливо, Айрін, — тому постарайтеся згадати все...

— Вона мені в принципі нічого не казала. З шинкарем поділилася, а зі мною — ні, — видавила я, опустивши очі й проковтнувши гіркоту. — Якби я знала...

— Тобто про вбивства й прориви ви не знаєте зовсім нічого?

— Та я про них тільки від Гермеля й Ґейки і дізналася! — вигукнула я. — Та й з чого мені взагалі щось...

Тут я запнулася.

— Ви ж не думаєте, що мама... причетна?! — не своїм голосом запитала я.

І тут же отримала докірливий погляд. Лорд Орем заперечно похитав головою:

— Я думаю, у неї були підозри. Можливо, вона навіть була знайома з убивцями...

Мама знайома? Звідки? Схоже, це я сказала вголос. Смикнула комір, відчуваючи, що стає важко дихати. Не може бути такого. Мама не може зв'язатися...

— Вона тобі взагалі хоч щось розповідала? — якось сумно запитав Орем, уже заздалегідь знаючи відповідь на це запитання.

На очі навернулися сльози.

— Звідки ви... знаєте... мою матір? — прямо запитала я, але лорд Орем не поспішав із відповіддю.

Я перевела подих, розуміючи, що груди стиснуло і дихати стало в принципі важко. А в роті просто пересохло.

— Ма... кхм... кхм... — голос охрип, і я спробувала прочистити горло.

Орем рвучко наблизився до мене. Торкнувся долонею мого чола і щось прошипів крізь зуби. Швидко розстібнув мені верхній ґудзик на сорочці костюма й відійшов до шафи. Я розсіяно простежила за його маніпуляціями, намагаючись вирівняти дихання і вже відчуваючи знайоме печіння в грудях. Тут же згадалася лекція магістра Ферг, і стало дійсно страшно.

Пара жестів. Запах озону... і ось біля стіни вже не порожня шафа з парою книг, а добротний сервант із купою різнокаліберних пляшечок, баночок, коробочок... Лорд Орем потарабанив пальцями об відчинені дверцята і, вибравши одну з пляшечок, тут же відкоркував її зубами й накрапав кілька крапель у склянку з водою, що стояла на кутовому столику поруч із глечиком. Потім повернув пляшечку назад. Знову запахло озоном, і сервант зник.