РОЗДІЛ 5.3

В іншому наша вечеря пройшла спокійно. Ніхто мене не смикав, ніхто зі мною не заговорював, тільки косилися... але це можна й перетерпіти.

Іноді я ловила на собі похмурі підозрілі погляди своїх однокурсників, іноді мені здавалося, що чиясь надмірна увага свердлить мені спину. А може, так воно й було. Ну... напевно, потрібно звикати. Не в лісі ж мені жити наступні п'ять років. І взагалі, добре, що в мене з'явилися перші друзі. І дуже сподіваюся, що Стефан після нападу не відвернеться від мене. Звичайно, я не винна в тому, що сталось, але хто його знає, до яких висновків він прийде, коли опам'ятається.

От приблизно такими думками була забита моя голова під час вечері й навіть по дорозі назад, у гуртожиток.

Краєм вуха я слухала тріскотню невгамовної ні на хвилину Сильвії, зауваження й страждальницькі зітхання Тари. І думала, що от і почалося моє студентське життя. От так відразу... І від цього усвідомлення ставало радісно й легко на душі. Я все-таки змогла. Я це зробила.

Загалом, у гуртожиток ми верталися веселі, задоволені собою й готові гори звернути, не те що згризти до останньої крихітки граніт науки.

- Якщо що - у мене мазь є від синців і болю у м’язах від перевтоми, - люб'язно запропонувала свою допомогу Тара. - Сама робила.

От якби не це уточнення, то я, може, і погодилася б  спробувати, що в неї там за мазь така.

- У мене й у самої є. Все-таки теж коріння відьомське маю... - з посмішкою відповіла я. - Але якщо що, я до тебе прийду за допомогою, - помітивши, як скисла моя нова подруга, додала я.

- О, от і ганьба факультету бойової магії! - проголосив на весь поверх верескливий дівочий голос, ледве ми завернули в наше крило. - Убога, як у тебе розуму вистачило вступати на чоловічий факультет?

“Убога” - це я, чи що?

- Немейя Рівс. На цілительський цього року вступила, - відразу пошепки просвітила мене все про все, що їй було відомо Сильвія. - Найгидкіша й найскандальніша особа вищого світу Редвергу. Звичайно ж, після її маман. Вона з Езером Сетербі заручена з минулого року.

Бідний староста... Оце так влип. За що ж його так...

Така мимо не пройде, не зачепивши. Як упустити можливість познущатись над тим, хто, по її архіважливій думці, слабкіший.

От тільки в мене був занадто гарний настрій, щоб сперечатися із шукаючою скандалу дівицею.

Тому, проігнорувавши і її репліку, і двох підлабузниць що хихикали, підпираючи стіни, а також бойову стійку скандалістки, що завмерла в готовності посеред коридору нашого жіночого крила, я абсолютно спокійно мала намір пройти мимо. Але не склалось.

Немейя Рівс, схоже, не збиралася відпускати мене просто так, без бою, і заступила мені дорогу.

Студентка першого курсу цілительского факультету була на голову вище мене, темноволоса, білошкіра й, загалом, дуже гарна. Тією аристократичною красою представників вищого світу. Але в той же час випромінювала такий негатив, що наближатися до неї ближче, чим метрів на двадцять, не хотілося.

- Рівс, чого тобі не сидиться спокійно? - вирішила втрутитися Сильвія, вочевидь не тільки все про всіх знаюча, але ще й з усіма знайома. - Іди відпочивай. Завтра на заняття вставати рано.

- А ти що, в особисті захисниці вбогої записалася? - вискалилася Рівс, і, уже дивлячись мені в очі, запитала. - Сама говорити не здатна?

- Говорити потрібно тоді, коли це матиме хоч якийсь результат, а ти просто бажаєш сварок та скандалів, - відповіла я, схрестивши руки на грудях. - Іди в цілительску, зроби корисну справу. Думаю, там оцінять благодійний внесок у вигляді отрути гримучої змії. Дивись - і добріше станеш...

Тара на це хихикнула, і за спиною, на сходах, відверто засміявся хтось, схоже, з мого факультету, а Немейя спалахнула до коренів волосся...

- Ах ти... - прошипіла вона, замахнувшись і, судячи з усього, маючи намір відважити мені ляпас, але я вчасно і спритно перехопила її тонку руку.

- Не треба мене злити! - голос мій став глухим, немов потойбічним, а по тілу немов паморозь пройшла. Холодна, темна... лякаюча.

І я, начебто злякавшись самої себе, випустила руку побілілої цілительки.

- Світло вічне... - пролепетала вона, зробивши крок назад. - Ти... ти...

- Кор! - висунулась голова Ідена зі стіни, - Пустуєш, моя красуня? Я теж люблю пустувати.

А от я зовсім не розуміла, що це було й що із цим робити.

- По норах, студенти! - гаркнула привид, і всі, здригнувшись разом, розбіглися по своїх кімнатах.

І тільки я залишилася стояти.

- Що із мною? - запитала я, не очікуючи почути відповідь від привида.

- Ну... Я тобі навряд чи зможу дати зараз зрозумілу та вичерпну відповідь, - співчутливо зронив Іден. - Краще при можливості поговори про свій дар з Оремом. Він про Виворіт знає набагато більше, ніж будь-хто інший у всьому королівстві!

Вивороту... І знову по тілу пройшовся мороз... і страх.

Завтра ж поговорю з Оремом про свій дар.