Розділ 5.2

Їдальня Редвержської Академії стихійної магії розмістилася у відгалуженні від основної будівлі, з окремим входом, трохи більше ніж у ста метрах від нашого гуртожитку. І це мене несказанно обрадувало через те, що м'язи дали про себе знати – повідомили, що вони не залізні й теж бажають відпочивати.

Загалом, брела я ці сто метрів на чистій впертості й силі волі. І вже раз десять встигла засумніватися в тім, що голодна.

- ... А взагалі, це здорово, напевно - учитися на факультеті з одними хлопцями... - тріскотіла весь час і без кінця й робила припущення Сильвія.

- Здоровіше нікуди... - пробурмотіла я, провівши поглядом однокурсників, що обігнали нас і навіть не глянули в наш бік. – Одні тільки захвати.

І що я їм усім такого зробила? Хоча... якщо серед відсіяних студентів є їхні друзі, то зовсім не дивно, що мене практично ненавидять. Та й у принципі - чоловіча солідарність і все таке... хто я, а хто вони?! Я - нікому не відома дочка відьми, без грошей, родоводу в стометровий рулон паперу, таке собі нікчемненьке нещастячко, котре нагадує статурою наочність з факультету цілителів, що випадково потрапило й навіть вступило на факультет бойової магії... І вони всі як один, еліта, вершки суспільства, молоде покоління бойових магів, нащадки багатих впливових родин, що  із самого дитинства готувалися й точно були впевнені в тім, чим будуть займатися в майбутньому. Якщо дивитися на ситуацію під таким кутом, то навіть гнів і нервовий зрив Сейла стає більш-менш виправданим. Хто знає, як повів би себе... та навіть той же Стефан, якби не вступив сьогодні. Може, теж зірвав би злість на мені. Навряд чи, звичайно. Не схожий він був на людину, що винить в своїх бідах невинного. Але всяке можливо.

У їдальні було людно, галасливо й так пахло здобною випічкою, що з моєї голови відразу вивітрилися всі сторонні думки.

На роздачі стояла висока гладка жіночка в білому чепчику й фартуху.

- Світлого дня! - кивнула я, підхопивши тацю й зайнявши чергу відразу за Сильвією.

- І тобі... - посміхнулася жінка й у куточках її темних очей з'явилися дрібні зморщечки. – Так це ти, може, на факультеті із цими... учитися зібралася? - кивнула вона на моїх одногруппників, що зайняли цілий стіл і не допускали у своє обмежене коло нікого стороннього.

- Я, - кисло відповіла я, опустивши погляд.

От ще й від куховарки глузувань не вистачало мені сьогодні. Тільки глухі, сліпі й німі не відзначили мою дурість і самовпевненість...

- Тоді їж нормально! Суха, як дохлий тарган... - тарганом мене поки не називали. Особливо дохлим.

Але обурюватися я передумала, ледве помітила, як щедро тітонька розставляла на моїй таці тарілки з котлетами, салатом зі свіжих овочів і ті самі, що зводили з глузду своїм ароматом, булки з маком. Усе... я згодна бути тарганом, дохлим, сушеним... яким завгодно...

- Дякую дуже! - з якимсь придихом подякувала я тітоньку, наледве не розридавшись від розчулення й вдячності.

- Їж давай! - кивнула вона мені, втуливши між тарілок на довершення склянку з порічковим морсом. І зовсім тихо додала: - Утри їм усім носи, дівчинко.

На це я не найшлася що відповісти. Тільки зніяковіло й дещо розгублено посміхнулася, ще раз подякувала й побрела слідом за дівчатами. Сильвія вже відшукала вільний стіл. Звичайно, правильніш було б приєднатися до своїх одногрупників, але... щось мені підказувало, що мені там будуть не раді. Та й взагалі, із чого нав'язуватись? Я не новий карбованець, аби усім подобатися!

Я з інтересом обвела поглядом зал і наткнулася на ще одну персону, присутність якої позбавляло мене спокою й душевної рівноваги - лорда-начальника Тіньової Стражі й відтепер мого куратора. Він сидів за столом викладачів, поруч із ним магістр із цілительского факультету -  та сама, що оглядала Стефана. Зараз вона щось розповідала лордові Орему, але помітивши повну відсутність уваги й інтересу з його боку, перевела погляд на мене. І такий... уважний і незадоволений вигляд у неї був...

Прокляття. Я не можу їсти в такій напруженій обстановці. У мене нетравлення трапиться. Саме тому за стіл до Силь я сіла так, щоб нікого з них не бачити.

- Але куратор у вас все-таки... - прошептала Сильвія, все ніяк не назахоплюючись лордом Оремом. Уже дратувати починало, чесне слово. - Ой! Він сюди дивиться...

Краще б вона цього не говорила. Або хоча б не тоді, коли я саме жувала котлету. Довелося прикласти чималі зусилля, щоб не подавитися, не оглянутися й у принципі поводитися спокійно, а не смикатися, як істеричка.

- Давай ми просто повечеряємо. Він викладач - куди хоче, туди й дивиться, - із немалими зусиллями прожувавши й проковтнувши котлету, попросила свою нову подругу. - Мені незатишно від уваги куратора, якщо чесно.

- Ну... дивна ти якась... За увагу такого чоловіка світські левиці один одному волосся рвуть. А ти...

- А я не світська й тим більше не левиця. – ледве на кошеня приблудне дотягую. - І давай не будемо це обговорювати зараз.

Сильвія відразу роззирнулася по сторонах, зрозумівши, що таке обговорення й правда недоречне.

- Ой, дівчатонька, встигла! - плюхнулася поруч із мною на стільчик Тара.