Розділ 5

— Кімната номер двадцять три, — сунувши мені ключ, повідомила пані в окулярах, яка відрекомендувалася як магістр Редвенс. — Ліворуч іди. А вам, хлопці — у праве крило!

— А що, до дівчат ніяк? — поцікавився мій однокурсник, з яким мені поки познайомитися не вдалося. Та що там, я в принципі ні з ким не знайома з групи. Тільки Стефан і ті, кого викликав Орем.

— До дівчат — у бордель підеш, — тут же відреагувала охоронниця порядку всієї Академії. — А тут сунешся — і вже до жодної дівчини підійти не зможеш!

Любитель дівчат знітився і швиденько загубився в невеликому, але дуже засмученому натовпі майбутніх бойових магів. Мабуть, які теж мали намір заходити іноді в ліве крило.

— А вони до нас… якщо що? — зметикував інший хлопець.

— Не про те думаєте, студенте Пейр, — пожурила пальчиком магістр Редвенс. — Я б на вашому місці хвилювалася, як би до вас не нагрянув ваш куратор з ревізією. Або ж привиди Академії. Вони, якщо вам цікаво — очі й вуха нашого ректора. А магістр Корайс не панькається ні з ким. — і вже мені додала: — Ви в цьому житті ключ візьмете чи наступного почекаємо?

Я схаменулася, вдячно кивнула, забравши ключ, і побрела коридором першого поверху. Звичайно, було б цікаво підслухати, що там ще будуть втовкмачувати моїм одногрупникам, але пані в окулярах позбавила мене найменшого приводу стояти стовпом, розвісивши вуха.

Кімната номер двадцять три була в самому кінці коридору. Як навмисне, чесне слово, подалі — щоб очі не муляла. Але був і позитивний момент: на табличках біля інших кімнат було по два імені, у мене — одне. Моє. А отже, жити я буду, як королева — сама. Інший позитивний момент — що моя кімната ближче за інші до душу, а отже, після водних процедур не доведеться шльопати через весь поверх. Береже моє здоров'я адміністрація Академії.

Загалом, суцільні позитивні моменти.

— Привіт, сусідко! — випала із сусідньої кімнати темноволоса дівчина в синій сукні з нашивкою Академії. — Там ключ вставити треба і сказати своє ім'я, щоб двері відчинилися… Чи сама вже розібралася?!

— Поки ні, — відповіла я, трохи розгубившись. — Дякую!

Я встромила ключ у замкову щілину й вимовила заповітне «Айрін Кор». Замок клацнув, і двері безшумно відчинилися. І жодного запаху. Зовсім. Це що за магія така… Чи не магія? Та ні… як без магії?

— Сільвія Ірем! — тут же відрекомендувалася моя сусідка, відволікаючи мене від роздумів. — Я на відьомському вчуся. І Тара теж… — ще одна пухкенька відьма визирнула з кімнати, махнула мені пиріжком і знову сховалася. А я згадала, що обіду в мене в розпорядку дня сьогодні не значилося, і шлунок тут же дав про себе знати, невдоволено забурчавши. — А тебе як на факультет до хлопців занесло? — продовжила розпитування Сіль.

— Чисте везіння! — усміхнулася я.

Хоч тут таке везіння… сумнівне, м'яко кажучи. Але не розповідати ж, що це ректор вирішив на мені експерименти ставити, а не я сама ризикнула вступити на чоловічу спеціальність.

— О, так… У вас такий наставник… — мрійливо закотила очі моя сусідка. — Я вже сто разів встигла пошкодувати, що хоч не спробувала на ваш факультет сунутися. Щоправда, не вступила б усе одно — сил ледве на відьомський вистачило. Але так би хоч спала спокійно, знаючи, що випробувала всі шляхи…

— Краще бути хорошою відьмою, ніж аби яким бойовиком, — зауважила Тара, висунувшись із кімнати й знову сховавшись.

Мені навіть захотілося перевірити, чого ж вона бігає туди-сюди весь час.

— Мазь готує, — просвітила мене Сіль, помітивши мій інтерес. — Для схуднення.

— А-а-а! — протягнула я, не наважившись натякнути, що мазь не врятує, якщо пироги не відставити.

— На вечерю пора вже. Залишай свою сумку, і ходімо. Таро! Кидай цю марну справу.

— Мені ще трохи залишилося… Я вас наздожену!

— А мені б у душ спочатку… — несміливо заперечила я. — А то, боюся, апетит усім відіб'ю.

Сіль різко нахилилася до мене й потягнула носом.

— Нє-а. Нормально все. Краще помитися пізніше, ніж залишитися голодною. Врахуй, що буфетів тут немає, а в місто нас випустять тільки до вихідних. Наступних. Поки обживемося, отримаємо позначки Академії… загалом, краще до їдальні вчасно ходити.

Складно не погодитися з огляду на озвучене… І першим підтримав слова відьми мій зсохлий шлунок — невдоволеним і навіть якимсь плаксивим бурчанням.

Тому я кинула торбинку і, до пуття не роздивившись у своєму новому житлі, поплелася слідом за майбутньою відьмою.

Їдальня Редверзької Академії стихійної магії розмістилася в прибудові до основної будівлі, з окремим входом, трохи більше ніж за сто метрів від нашого гуртожитку. І це мене невимовно потішило з огляду на те, що м'язи дали про себе знати — вони не залізні й теж бажають відпочивати.

Загалом, плелася я ці сто метрів на чистій впертості та силі волі. І вже разів десять встигла засумніватися в тому, що голодна.

— ...А взагалі, це чудово, напевно — вчитися на факультеті з самими хлопцями... — торохтіла без угаву й будувала припущення Сільвія.

— Куди вже чудовіше... — пробурмотіла я, провівши поглядом однокурсників, що обігнали нас, навіть не глянувши в наш бік. — Суцільний захват.

І що я їм усім такого зробила? Хоча... якщо серед відсіяних студентів є їхні друзі, то зовсім не дивно, що мене практично ненавидять. Та й у принципі — чоловіча солідарність і все таке... хто я, а хто вони?!

Я — нікому не відома дочка відьми, без грошей, родоводу на стометровий рулон паперу, що нагадує статурою наочний посібник із факультету цілителів, який випадково потрапив і навіть вступив на факультет бойової магії… І вони всі як на підбір: еліта, вершки суспільства, молоде покоління бойових магів, нащадки багатих впливових родин, що із самого дитинства готувалися й точно впевнені в тому, чим будуть займатися в майбутньому.

Якщо дивитися на ситуацію під таким кутом, то навіть гнів і нервовий зрив Сейла стають більш ніж виправданими. Хто знає, як повів би себе... та навіть той-таки Стефан, якби не вступив. Може, теж зігнав би злість на мені. Навряд чи, звичайно. Але всяке можливо.