Розділ 4.3

До гуртожитку брели всі мовчки. Начебто разом, але кожний сам по собі. Білявий зі своїм другом попереду, ще п'ятеро слідом за ними, і я в самому хвості, так ще й на відстані в декілька кроків.

Мої однокурсники ясно дали зрозуміти, що думають про моє перебування на факультеті бойової магії. Але мені вже було якось однаково. Я збиралася всіма правдами й кривдами довести собі й... лордові Орему, що нічим не гірше інших вступивших на цю спеціальність. А те, що дрібна... зате в мене потрапити буде складніше.

Загалом, за недовгий шлях до гуртожитку я вже трохи заспокоїлася, зібралася із силами й навіть перестала здригатися, від прокручування в пам'яті вступної промови нашого наставника.

А взагалі, хто він мені такий? Чого вирішив, що може розпоряджатися моїм майбутнім? Тільки тому, що допоміг позбутися від Шеррінга й добратися до столиці? Так, визнаю, його допомога була неоціненна й своєчасна. Але... чорт.

Гаразд! Залишимо цю тему. Може, він теж просто розгледів ту саму Іскру. Або з матір'ю був знайомий раніше. Хто зрозуміє, що в голові в цих магів. Я б, звичайно, запитала, але якось страшно. Обійдуся.

- Привіт! - відставши від основної групи хлопців, привітався із мною високий, як і багато хто з нашої групи, хлопець.

Ой, здається, його стихією була земля. Каштанове волосся, зелені, як молоде листя, очі й м'які, дещо дівочі риси обличчя. Та й сам він створював таке враження... людини доброї. Тому я мимоволі йому посміхнулася.

- Світлого дня, - кивнула я у відповідь.

- Я - Стефан Лойер, - представився мій  однокурсник.

- Айрін Кор. Але можна Рішкою називати. Мені так звичніше.

- Тоді й ти мене Стефом просто клич, - посміхнувся він. - Як тебе на наш факультет-то занесло? Не ображайся, але виглядаєш ти не дуже войовничо.

- Це ти мене з ранку, як не висплюсь, та ще й не поснідаю, ще не бачив, - задерла я підборіддя. - З ложкою проти дракона можу виступити.

Стеф розсміявся, але заспокоївшись, помітив:

- Виступити - не значить перемогти.

- Почати - це вже півділа, - повчально задерши палець до гори, просвітила я нового знайомого. - Ще чверть - везіння. А інше - майстерність, знання й сила. Так моя мати говорила.

- Мудра в тебе мати... Теж магиня?

- Відьма! Була...

Стефан став серьйозніший одразу і стушувався.

- Пробач! Не знав. А батько?

А батька я й зовсім не знаю. Ні, він, звичайно, десь є. І навіть, напевно, знає, що є я. Але за все моє життя нам так і не трапилося зустрітися жодного разу. І сказати правду, я не особливо й хочу. Навіщо нав'язувати людині, що за стільки років навіть пари рядків із птахом не надіслав?

- Маг, - упевнено сказала я. - А твої?

Стефан зрозумів, що розповідати про свою рідню я не дуже хочу, тому, кивнувши якимсь своїм думкам, відповів:

- Теж маги. Обоє. Нащадки великих магів землі. Ніякого змішання магії...

Я поморщилася. Чула, що такі є... Просто звихнуті на чистоті крові й магії. Шлюби тільки договірні й тільки з магами своєї стихії.

- Агов! Руда!

Ну - я не “агов”, для початку. І чи мало до якої рудої зверталися. Тому на оклик, що пролунав позаду, не те що не оглянулася, а навіть не сповільнила крок. Стефан зрозумів все, хмикнув і посміхнувся, також не сповільнюючи кроку.

- Ти що, ще й глуха? - знову крикнув мені в спину невгамовний незнайомець. Але цього разу зупинилися всі хлопці, які йшли попереду. І мені вже просто нічого іншого не залишалося, як і самій зупинитися. Не обходити ж цю юрбу. Газон потопчу. Дамочка в окулярах лаяти буде.

Я обернулася подивитися на джерело шуму й безладдя. До нас швидко, якось навіть занадто швидко наближався хлопець. Один з тих, хто сьогодні ранком прийшов на вступне випробування. І, на жаль, його провалив. Вираз обличчя його був такий... негарний, загалом.

- Ти... тварина... якого чорта тебе взяли? - налетів він на мене з такою злістю й гнівом, немов це я винувата, що він не пройшов випробування.

- Легше, Сейл, - відразу встав між мною й новоприбулим Стефан. - Тримай себе в руках.

- У руках? Вона на факультеті бойових магів, а мені тепер іграшки на артефакториці гвинтити? - бризкав отрутою Сейл. - З ким ти спиш, тварина? З ректором?

- Із чистою совістю, - відповіла я, стисши руки в кулаки і придушивши бажання в'їхати йому в щелепу. - Іноді з котом, так тепліше. Але навіть якби я спала з ротою тіньових стражів - це була б точно не твоя справа.

Навіть незважаючи на те, що доводилося прикладати чималі зусилля, щоб не видати всієї гами почуттів, які викликав у мені цей... голос мій звучав рівно й спокійно.

- Ти зайняла моє місце...

- ... Я зайняла СВОЄ місце. І не треба шукати винуватих там, де їх у спомині бути не може. Потрібно відповідати за себе й свої вчинки. Якщо вважаєш себе чоловіком, звичайно.

- Сейл, вгамуйся і йди... до ректора розбиратися. Вона точно не винувата...