Розділ 4

Ранок видався теплим і сонячним. Хоча на півдні королівства погода значно краща, ніж у наших хащах з болотами, і для місцевих жителів гарна погода не дивина, на відміну від моїх земляків.

Я тупцювала на місці, недалеко від майданчика, на якому вчора займалися бойовики, у складі невеликої групи таких же абітурієнтів, числом дванадцять осіб. Щоправда, всі вони хлопці й на пару голів вищі за мене... і фізична форма — не замореного голодом курчати, як у декого. Це створювало якийсь дискомфорт для мене й підточувало мою впевненість у своїх силах, тому я намагалася дивитися куди завгодно, тільки не на хлопців, що майже не звертали на мене уваги та жваво перемовлялися між собою.

Якась жіночка в окулярах із круглими лінзами пробігла повз, запитала — якого демона ми тут газон топчемо. Світловолосий хлопець відповів, що на випробування, і пані, кивнувши, звеліла продовжувати топтати газон. Тобто чекати викладача.

Попри нервовий ранок, почувалася я пречудово. Може, тому, що після того як прийняла ванну, вдягнула сорочку, принесену літньою мовчазною служницею, і перекусила залишеними на столику в спальні бутербродами, просто провалилась у сон. Снився мені лорд-начальник Тіньової варти, що лаявся крізь зуби, згадував недобрим словом ректора, мою дурість і впертість, явно успадковані від матері, Академію, студентів... загалом, у моєму сні він явно бажав виговоритися. Але при цьому він щось магічив наді мною, від чого ставало тепло, легко й радісно...

— Бойовий горобець! — процідив крізь зуби Орем у моєму сні. — Невгамовний до того ж.

— Зате ви... орел. Гарний і страшний.

А що? Уві сні що хочеш говорити можна! От і сказала, що подумалося.

— Тьма! — вилаявся Орем на мою фразу, й сон закінчився.

Тобто до ранку мені більше нічого не снилося. Розбудила мене все та ж служниця. Залишила сніданок і новий костюм. Гарний... Нічого особливого, але сів ідеально, і тканина виявилася значно кращою, ніж у мисливському костюмі Торема.

І от, уже сидячи на підвіконні, жуючи пиріг з м'ясом і запиваючи його солодким чорним чаєм, я й побачила лорда Орема. За ранковим тренуванням із фехтування. Тренувався він на големові — невеликому, але в'юнкому. І тому фехтування нагадувало не просто бій на мечах, а неймовірний за красою й містичністю танець. Очей відірвати неможливо було. Я навіть забула, що снідала, поспішала на випробування... та й про те, що в принципі підглядати за начальником Тіньової варти не дуже-то й добре...

Випад — і голем розсипався купкою піску. І в цей самий момент Орем зненацька обернувся й подивився просто на вікна моєї кімнати. А я, не очікуючи такого повороту, різко відсахнулась від шибки, не втримала рівновагу й таки гримнулася просто на підлогу, попутно перевернувши стілець і зачепивши стіл. Як ви встигли здогадатися, гуркоту було... немов я стала причиною місцевого катаклізму. Ну або як мінімум землетрусу. Навіть у цей момент, стоячи під стінами Академії, я все ще відчувала, як кров заливає щоки...

— А ти що тут забула? — відволік мене від спогадів найактивніший член нашої маленької групи. Дивно, що тільки зараз і поцікавився. І саме той світловолосий хлопець, що пояснював пані в окулярах причину нашого тут перебування.

— Скриню із золотом, — бовкнула я перше, що спало на думку. — Не бачили?

Вираз обличчя білявого відобразив весь ступінь захоплення моїми розумовими здібностями. Можна подумати... Ну й Тьма з ним.

— Ти, може, теж... на випробування? — блиснув здогадом темноволосий хлопець за плечем білявого. Хтось хихикнув, хтось пирхнув, хтось зауважив: «Ти що? Яке випробування цієї..?»

Кому «цієї» я, хвала Світлу, не почула. Тому що страшно не люблю образ. І могла заробити собі покарання, ще навіть не потрапивши до лав студентів. А взагалі, щось мені підказує, що навчання в мене буде веселеньке...

— Світлого дня, дорогі майбутні студенти! — прогримів над площею голос ректора Корайса, і тільки після цього запахло чимось... мокрою крейдою й пилом. Як у приміщенні приймальної комісії. От, виходить, як пахне магія нашого ректора...

— Радий вітати вас у Редверзькій Академії стихійної магії, — заклавши руки за спину й оглянувши нашу групу швидким поглядом, сказав ректор. — До мене, хто ще не знає, можна звертатися — магістр Корайс. Але краще звертатися до вашого безпосереднього наставника. Він вас буде любити, пестити, плекати, виховувати... витирати вам слізки, — хтось хихикнув, і білявий кинув на мене презирливий погляд. — Смійтеся, поки весело. Але пам’ятайте, що спуску не матиме ніхто, і часом той, кому смішніше за всіх у теорії, найсумніший на практиці. Мені є із чим порівнювати, повірте.

Всі відразу ж напружилися, стали серйозними й притихли.

— А хто закріплений за нами як наставник? — подав голос невгамовний світловолосий хлопець, що явно мітить на посаду старости групи.

— Поки це секрет! — усміхнувся ректор. Але щось було в цій усмішці таке... немов він приготував нам дещо незабутнє та не дуже приємне. — Довідаєтеся... якщо потрапите на факультет. Отже, шановні майже студенти, суть випробування. За цими дверима, — ректор плеснув у долоні, запахло побілкою, і відразу ліворуч від нього з'явилося вікно порталу. А потім — двері. Звичайні двері з темного дерева з начищеною до дзеркального блиску ручкою. — Хто мені скаже, що найголовніше для бойового мага?

— Обсяг резерву? Сила дару? — припускали члени моєї групи. — Контроль...

— Совість! — зронила я, згадавши лорда Шеррінга і те, як він поводився з людьми, яких волею Ковена та Корони мав би захищати.

— Що ви сказали, Кор? — відразу обернувся до мене ректор, а разом з ним і всі інші присутні.

Я знітилася, але подітися було нікуди, тому задерла підборіддя й повторила голосніше:

— Совість і людяність! Маги, особливо бойові й на високих державних посадах, часто думають, що все їм можна... — на останнім слові голос мій охрип, і я замовкла.

Хтось відразу засміявся, хтось пирхнув...