Розділ 4.1

Ранок видався теплим і сонячним. Хоча на півдні королівства погода на порядок краще, ніж у наших заростях з болотами, і для місцевих жителів гарна погода не дивина, на відміну від моїх земляків.

Я тупцювала на місці, недалеко від площадки, на якій учора займалися бойовики, у складі невеликої групи таких же абітурієнтів, числом дванадцять чоловік. Правда, всі вони хлопці й на пару голів вище мене... і фізична форма - не замореного голодом курчати, як у деяких. Це створювало якийсь дискомфорт для мене й підточувало мою впевненість у своїх силах, тому я намагалася дивитися куди завгодно, тільки не на хлопців, що майже не звертали на мене уваги та жваво переговорювались між собою.

Якась жіночка в окулярах з круглими лінзами пробігла повз, запитала - якого демона ми отут газон топчемо. Світловолосий хлопець відповів, що на випробування, і дама, кивнувши, веліла продовжувати топтати газон. Тобто чекати викладача.

Незважаючи на нервовий ранок, почувала я себе пречудово. Може, тому, що після того як прийняла ванну, вдягнула сорочку, принесену літньою мовчазною служницею, і перекусила залишеними на столику в спальні бутербродами, попросту провалилась в сон.

Снився мені лорд-начальник Тіньової стражі, що лаявся крізь зуби, поминав недобрим словом ректора, мою дурість і впертість, явно успадковані від матері, Академію, студентів... загалом, у моєму сні він явно бажав виговоритися. Але при цьому він щось магічив наді мною, від чого ставало тепло, легко й радісно...

- Бойовий горобець! - процідив крізь зуби Орем в моєму сні. - Невгамовний при тому.

- Зате ви... орел. Гарний і страшний.

А що? У сні що хочеш говорити можна! От і сказала, що подумалося.

- Тьма! - лайнувся Орем на мою фразу й сон закінчився.

Тобто до ранку мені більше нічого не снилося.

Розбудила мене все та ж служниця. Залишила сніданок і новий костюм. Гарний... Нічого особливого, але сів ідеально, і тканина виявилася на порядок краще, ніж у мисливському костюмі Торема.

І от, уже сидячи на підвіконні, жуючи пиріг з м'ясом і запиваючи його солодким чорним чаєм, я й побачила лорда Орема. За ранковим тренуванням по фехтуванню.

Тренувався він на големові - невеликому, але в'юнкому. І тому фехтування нагадувало не просто бій на мечах, а неймовірний по красі й містичності танець. Очей відірвати неможливо було. Я навіть забула, що снідала, поспішала на випробування... та й про те, що у принципі підглядати за начальником Тіньовий Стражі не дуже-те й добре...

Випад - і голем розсипався купкою піску. І в цей самий момент Орем зненацька обернувся й подивився прямо на вікна моєї кімнати. А я, не очікуючи такого повороту, різко відсахнулась від шибки, не утримала рівновагу й таки гримнулася прямо на підлогу, попутно перевернувши стілець і зачепивши стіл. Як ви встигли догадатися, гуркоту було... немов я стала причиною місцевого катаклізму. Ну або як мінімум землетрусу. Навіть у цей момент, стоячи під стінами Академії, я усе ще почувала, як кров заливає щоки...

- А ти що отут забула? - відволік мене від спогадів самий активний член нашої маленької групи.

Дивно, що тільки зараз і поцікавився. І саме той світловолосий хлопець, що пояснював дамі в окулярах причину нашого тут перебування.

- Скриню із золотом, - бовкнула я перше, що втрапило на язик. - Не бачили?

Вираз обличчя білявого відбив весь ступінь захоплення моїми розумовими здібностями. Можна подумати... Ну й Тьма з ним.

- Ти, може, теж... на випробування? - блиснув здогадом темноволосий хлопець за плечем білявого.

Хтось хихикнув, хтось фиркнув, хтось зазначив: «Ти що? Яке випробування цієї..?

Кому «цієї» я, слава Світлові, не почула. Тому що страшно не люблю образи. І могла заробити собі покарання, ще навіть не потрапивши в ряди студентів. А взагалі, щось мені підказує, що навчання в мене буде веселеньке...

- Світлого дня, дорогі майбутні студенти! - прогримів над площею голос ректора Корайса, і тільки після цього запахло чимсь... мокрою крейдою й пилом. Як у приміщенні приймальної комісії.

От, виходить, як пахне магія нашого ректора...

- Радий привітати вас у Редвержській Академії стихійної магії, - заклавши руки за спину й оглянувши нашу групу щвидким поглядом, сказав ректор. - До мене, хто ще не знає, можна звертатися - магістр Корайс. Але краще звертатися до вашого безпосереднього наставника. Він вас буде любити, пестити, плекати, виховувати... підтирати вам слізки, - хтось хихикнув і білявий кинув на мене презирливий погляд. - Смійтеся, поки весело. Але пам’ятайте, що спуску не матиме ніхто, і часом той, кому смішніше усього в теорії, сумніше всіх на практиці. Мені є із чим порівнювати, повірте.

Всі відразу ж напружилися, стали серйозними й притихли.

- А хто закріплений за нами як наставник? - подав голос невгамовний світловолосий хлопець, що явно мітить на посаду старости групи.

- Поки це секрет! - посміхнувся ректор. Але щось було в цій усмішці таке... немов він приготував нам дещо незабутнє, та не дуже приємне. - Довідаєтеся... якщо потрапите на факультет. Отже, шановні майже студенти, суть випробування. За цими дверима, - ректор плеснув у долоні, запахло побілкою, і відразу ліворуч від нього з'явилося вікно порталу. А після - двері. Звичайні двері з темного дерева з начищеної до дзеркального блиску ручкою. - Хто мені скаже, що саме головне для бойового мага?