Розділ 3.2

За довгим високим столом сиділи три напівпрозорих людських фігури - дві чоловічих і одна жіноча. Зовсім позбавлені кольорів, немов виткані з диму або туману. Моторошненько якось. А з огляду на те, що очі їх мерехтіли блакитним світлом...

Чудово просто. А де ж приймальна комісія?

Напроти стола сиротливо стояв один-єдиний стілець. Рівно так, щоб привиди могли розглянути нещасного вступника як треба. І більше нічого. Як на допиті, слово честі.

Щось не пригадаю, щоб мама мені розповідала про щось подібне. Пам'ятається, за її словами, комісія, звичайно, не сама людяна, але хоч жива. Її приймала. Принаймні.

- Ласкаво просимо в Редвержську Академію стихійної магії, - прогуділа та привида, що сиділа посередині.

Наприкінці свого життєвого шляху, схоже, це був старигань з довгою окладистою бородою, заплетеними у дві коси волоссям й з маленькими окулярами на гачкуватому носі. І, судячи з усього, займав досить значиму посаду, тому що Академія не відпустила дорогоцінні кадри й після смерті, а на грудях виднівся нехай і побляклий, але все-таки чотирилисник - герб нашого чудесного навчального закладу.

- С... с-спасибі! - кивнула я, не зовсім розуміючи, що мені отут говорити й що від мене бажають почути поважні привиди.

Жінка, що сиділа по праву руку від дідуся, потягнула носом, немов ще могла відчувати аромати. І відразу злетіла під стелю, а після - так само різко опустилася поруч зі мною й поплила по колу. Вона покинула цей світ, мабуть, у тім же віці, що і її колега. І нагадувала нашу сусідку з мого рідного села: погляд - немов підозрює тебе у всіх гріхах і злочинах, скоїних людством. І губи стиснуті, немов дико бажає тебе вкусити й стримується з останніх сил. Волосся зібране в пучок на потилиці, руки схрещені на грудях, а ніг не видно через довгу парадну мантію. Загалом, у цей момент у мене з'явилося перше сиве волосся. Точно вам говорю.

- Магія є! – зробила вона висновок.

- У половини населення Риогорна є магія, - буркотливо помітив третій, навіть не дивлячись у мою сторону. Кому-Кому, а йому глибоко плювати було на мене й мій дар, до того ж він навіть не намагався цього приховати. - Давай усіх зженемо сюди й почнемо вчити збирати росу в кухоль і вертіти флігелі на дахах будинків. А раптом хтось зможе дощ викликати або цибулю розміром з гарбуз виростити... Нехай іде, звідки прийшла.

- Замовкни! І сам подивися! - гаркнула бабуся на свого колегу так, що я ледь знову не спробувала сісти. - У дівчинці палає Іскра. Чи роздує вона її в Полум'я?

У цей самий момент я розгубилася. Тому як уже геть скисла й почала  згадувати, що такого можу зробити, щоб нейтралізувати, хоч і тимчасово, привида, і поговорити з керівництвом Академії. Яка, до Тьми, Іскра? І куди мені треба дути?

- А ще на ній дві мітки! - помітив старий, що говорив першим.

- Можна подумати! Магів Вогню в Риогорні не залишилося. Останній загинув вісімнадцять років тому. І ти осліпла, стара шкапа!

- Сказала ж, сам дивися!

Буркотливий злий дід, дуже схожий зовні на бабуню, встав і просто пройшов  крізь стіл.

Обійшов мене по колу й завмер, дивлячись прямо в очі.

- Маель, клич Корайса! - якось заунивно підвиваючи, наказала противна примара. А в мене волосся на голові заворушилися від погляду цих очей-світлячків. Моторошно все-таки... А якщо пам'ятати, що голодні привиди можуть і життєві сили випити, так і зовсім страшно стає. Може, Ергель чого наплутав? Або взагалі... спеціально мене заштовхав чорт зна куди. І тепер мене попросту вип'ють досуха три сильних привиди.

Примара магині, сполотнівши ще більше, здійнявся нагору й зникла у стелі.

- Щось не так? - відкашлявшись, запитала я, з останніх сил зберігаючи спокій і борючись із бажанням утекти  звідси куди подалі. І не настільки вже я хочу вчитися тут...

- Та що ти, - спробував заспокоїти мене перший дід. - Все просто приечудово. Але без ректора нам не вирішити, чи можеш ти, дитя, учитися в нашім навчальному закладі.

І, схоже, щоб мене побадьорити, дідусь посміхнувся. Краще б він цього не робив.

Дивно як. Мені завжди здавалося, що без ректора таке й не вирішується. Втім, я точно не очікувала зустріти тут три не розвіяних привиди, кожний із жахливучим характером, які будуть вирішувати - чи можу я вчитися в Академії або йшла б я... куди-небудь.

Різкіше засмерділо штукатуркою й свіжою побілкою, і я поморщилася.

- Щось не так?!  - відразу уточнив дідунчик, що попротивніш.

- Запах... у вас ремонт?

Привиди переглянулися й прийшли до висновку:

- Маель, попередь, що ми вже йдемо самі. Разом з дівчинкою.