Розділ 2.4

Вже незабаром ми сиділи вдвох за кутовим столом, а Гейка спритно розставляла тарілки з того самого сервізу, що прихований для особливих випадків.

Я за всім спостерігала нишком, зосередивши всю свою увагу на зчеплених в замок на колінах пальцях. Дивитися на начальника Тіньової стражі було відверто страшно. Та й не придумала я поки такої брехні, щоб зійшла за правду.

- Що-небудь ще лорд забажає? - кокетливо запитала Гейка. Ну й безстрашна, ніким її не злякаєш. - Може, десерт?

- Може... потім. Поки ви вільні, - кивнув лорд, і я просто шкірою відчула його уважний, немов пронизуючий наскрізь, погляд. - Приємного апетиту... До слова, ми з вами так зблизилися. Бачу вас частіше, ніж власну матір, а дотепер не знаю, як вас звуть і якого демона вас носить по околицях?

Я зітхнула, благаючи небо, щоб голос не тремтів, і почала:

- Айрін Кор. Я... - хотіла сказати, що дочка померлої не дуже давно відьми, але передумала. Другої лордівскої спроби перевірити - чи не відьма я, уже можу й не уникнути. - У столицю йду.

- М-М?! От, виходить, як... ви їжте. Охолоне, - указав на тарілку виделкою Вілмар. Якось не виходило його ім'я скорочувати - навіть подумки... з огляду на останні новини.

Відмовляти його світлості герцогові Вілмару Орему було небезпечною для життя дурістю, особливо коли він на мене дивився так... немов намагався роздивитись щось потаємне. І скоріше саме тому, ніж почуваючи реальний голод, я взяла виделку й прийнялася колупати гуляш із пряним соусом. Періодично все-таки закидала шматок у рот, жувала, боячись подавитися й зовсім не відчувала смаку.

Лорд Орем ж не гаяв час дарма і їв по-воєнному швидко, але акуратно. Мені навіть здалося, що він і забув про мою персону геть-чисто. І непомітно перевела подих.

Трактир «П'ятий кут» практично спорожнів. Залишився тільки хтось, хто зайвого кинув за комірець та заснув обличчям на столі. Гейка флегматично протерла довкола нього стільницю й так само спокійно пішла на кухню.

І тільки Гермель весь цей час визирав через стійку, протираючи посуд, і не спускав з нас погляду.

Я несміливо посміхнулася, даючи зрозуміти, що не так все погано, як він собі напридумував.

- Ким вам доводиться Алайя Кор? - зненацька запитав Орем, і я підстрибнула від несподіванки.

От що йому від мене треба?!

- Матір'ю, - знехотя відповіла я.

І затамувала подих. Другий раз мені не вдасться втекти від мага, якщо він здумає... як Шеррінг...

Пальці затремтіли, і я знову зчепила їх у замок на колінах.

- Співчуваю, - коротко, але щиро упустив Орем. - Але я все-таки повинен запитати, як вона вмерла?

- А хіба лорд Шеррінг не розповів? - запитала я, поки не вірячи до кінця в те, що мене ще не притисли в першому ж куті. Другій людині королівства навряд чи буде потрібний договір - доводити, що мав на все право. - Він був присутній на похороні...

Лорд Орем на мене так подивився, немов знав якусь мою страшну таємницю.

- Я так розумію, ви йому тоді... показання давали? - запитав Вілмар, криво посміхнувшись.

А я почервоніла, немов варений рак - не від сорому, а від образи й несправедливих обвинувачень. Давала показання... Скоріше була присутня на допиті із пристрастю.

- У мене ніхто не запитував, чи хочу я... давати показання, - якось занадто слізливо прошепотіла я.

І ледь змогла стримати сльози, що підступили.

Лорд нервово побарабанив пальцями по стільниці й перемінив тему.

- Так навіщо вам у столицю?

- Учитися хочу! У Редвержську Академію вступати, - перевівши подих і впоравшись із емоціями, чесно відповіла я.

- Похвально. Тільки ви ж знаєте, що для цього потрібний магічний дар?

Ну от, повернулися туди, звідки почали.

- Знаю!

- Це добре... - він знову задумливо побарабанив по стільниці пальцями й виніс вердикт. - Загін Тіньових стражів завтра на світанку відправиться в столицю. Не проспіть, будь ласка. І не заблукайте.

Я приречено кивнула, а лорд Орем піднявся зі стільця.

Потягнуло озоном і я, забувши про все на світі і роззявивши рот, дивилася на портал, що відкрився. У стражів він прокладає шлях через Тіньову сторону - Виворіт світу, і виглядав він як грозова хмара. З глузду можна з’їхати просто. Яка краса.

- Гарної ночі, - побажав лорд і зник у порталі.

Через мить я сиділа в трактирі майже одна.

- Гер... мелю... гик... елю мені... - промурмотав п'яний у дим мужик, не піднімаючи голови зі столу.

- Смоли тобі гарячої, - буркнув під ніс собі Гермель. - Гейка, віднеси йому квасу.

- Рахувати...

- ...як ель, звичайно! - трактирник присів на той стілець, що не дуже давно займав лорд Орем. - Спати в моїй комірчині ляжеш. Там гачок зсередини...

Навряд чи це зупинить людину, що так запросто подорожує по Вивороту світу, але:

- Спасибі, Гермель!

- Нема за що... Усе буде добре! Чую-Чую, суворий, але справедливий цей Орем. А я в людях розбираюся.

Хотілося б вірити...