Розділ 2.2

У трактирі «П'ятий кут» яблуку ніде було впасти. І точно не через перший весняний холодний дощ. Чоловіки збиралися за столами в більші компанії, обіймали кружки з елем і щось дуже жваво обговорювали. На мене ніхто й уваги не звернув. Що саме собою дивно, тому як гості Сиорна - ледве не особисті гості кожного його жителя. Традиція така.

Стягнувши на ходу вже намоклий, але ще не промоклий наскрізь плащ, я в першу чергу подякувала подумки тітці Шарині за передбачливість, а потім вже, здригнувшись від холоду, гукнула господаря:

- Гермель, агов! Ти де там? - покликала я досить голосно через голісіньку пусту стійку.

Дивно. У трактирі народу - не проштовхнутися, а його немає. Занедужав?

- Рішка? - вистрибнув з-під стійки в'юнкий, як вуж, Гермель. - Ох, налякала!

Гермель - старий материн знайомий, виходець із гірського клану тихорнів. Що вже саме собою має на увазі, що хазяїн трактиру «П'ятий кут» з тих людей, які вважають день, прожитий без крапельки обману й не зовсім чесної вигоди - прожитим дарма. Але в іншому такого чуйного й доброго дядька в нашім світі рідко зустрінеш. Мати завжди говорила, що якщо не замовляти в нього випивку, то краще друга не знайдеш. Як і всі тихорнці, він був низький, худий, навіть занадто, але ця немічність була оманливою, тому що п’ятидесятилітрову бочку з елем Гермель не тільки сам на плечі піднімав, але й нести міг ледве не зі столиці. Якщо ще й дісталася вона йому за півціни або й того краще – задарма…

- Знову ель водою розбавляєш, поки ніхто не бачить? – розсміявшись, поцікавилася я.

- Циц! Розкудахталась! - замахав на мене руками трактирник, забувши, що так і стискає в руці знаряддя злочину, тобто глечик з водою, і розплескавши її по підлозі й на себе. - От чортова тінь. Принесла тебе нелегка...

- Висохне! - вирішила я заспокоїти старого пройдисвіта. - А що це за нарада? - кивнула я на жваве обговорення новин чоловіками. – Не дай Світло, щось трапилося?

Гермель зітхнув, поставив глечик з водою на стільницю під стійкою й сумно відповів:

- Трапилося, Рішо. Лихо скоїлося, - підняв він на мене сірі, як камінь у горах, очі. - У лісі люди пропадати почали. Чую-Чую, усіх убили. Учора Севену знайшли. Неживу. Радвел бачив, мужик убивав. А потім - оп! - розчинився, як не було! Севену єдину й знайшли, тому що злякали убивцю. Ох-хох! Рішенько, лихо в нас. Лихо... - і відразу трактирник напружився, якось дивно глянув на мене й запитав: - А ти отут як з’явилась?

- Лісом... - прохрипіла я, відчуваючи, як пересохло в горлі. - Кха-Кха... прийшла.

Це ж і мене могли... Ох, дідько. І відразу пам'ять послужливо підкинула у вогонь сухих друзок у вигляді образів двох чоловіків, що зустрілися мені у відьмин час на лісовій стежці. І те, як мене перевертень проводжав до самої межі лісової. Невже... так ні. Якби хотіли вбити - убили б. Хоча хто їх, убивць, знає. Може, я статтю не вийшла... для вбивства. І вперше в житті я зраділа, що руда, худа й страшна.

- Т-так! - оцінивши вираз мого обличчя, Гермель зі стукотом поставив  на стійку глиняний кухоль, підняв глечик з водою, але після передумав і пішов на кухню, щоб повернутися з іншим таким же - з вином. - Давай-но за твою удачу, Ріш. Ти поки єдина дівка, що з лісу прийшла. І куди тільки мати твоя дивилася?

- Немає матері, - ковтнувши з кухля солодкого порічкового вина й упоравшись із переляком, глухим голосом повідала я. - Умерла три тижні тому...

- Як - умерла? - плюхнувся на високий стілець Гермель. І немов постарів умить.

А хто неї знає, як... Я й сама не можу зрозуміти, як так трапилося. Але в один день, повернувшись із лісу, здорова Алайя занедужала, прилягла відпочити й більше не прокинулася. Більш того, коли я спохватилася - жахнулася. Навколо її очей здулися чорні вени, а волосся посивіло. Моторошне видовище, що дотепер не дає мені спати спокійно. Шепотілися, що це пошесть, але Шеррінг швидко заткнув усім роти, і мати віддали землі. Теж дуже якось... поспішно.

- От так... - важко зітхнула я, не бажаючи розповідати кожному зустрічному про те, що бачила.

- Ох-так-так... - знову простягнув трактирник. - Чую-Чую, неспроста все. Неспроста, Ріша... Ох-хох! Алайюшка... - Гермель дістав другий кухоль і щедро хлюпнув собі вина. - Прийми Світло її душу... - відсалютовав він мені й перекинув у себе вміст свого посуду. Я мовчки надпила ще трошки разом з ним. - А вона відчувала... Говорила, що погане діється...

Оп-па! А це новина. До речі, мені мати нічого не розповідала. Зовсім.

- А що саме вона тобі говорила? - напружилася я, відсунувши кружку. Якесь занадто солодке вино. Тільки тихорнці таке й можуть пити.

Гермель знизав плечима й теж відставив кружку, щоправда, уже порожню.

- Ну, вона щось говорила... Що дивно все. Ліс не прокидається, тіні виходять... тварини з Вивороту... і щось про шалівки... що багато їх розвелося...

- А це до викиду темної магії... - пробучала я, знову взявши в руки кружку, просто щоб було що в руках вертіти.

Шалівки - дрібні пташки, які найчастіше в'ють гнізда там, де є прориви між світами - нашим і Тіньовим. Хтось навіть говорив, що родом вони з того боку, от і злітаються. Але підтверджень такої теорії ніхто не висунув, тому вирішено було визнати просто маренням якогось п'яниці.

Отож тепер ставало зрозуміло, звідки стільки цих дрібних пташинок у нашім лісі. Згадалася пташина зграйка, перелякана чужинцями. Але ж не просто так вони злетілися туди. Явно щось негарне творили чужинці.

І мені знову стало страшно й мерзлякувато. Я пересмикнула плечима, а Гермель відразу долив мені вина.

- Грійся. Тремтиш, як листок на осиці.

Я тремтіла не від холоду, а від новин. І ще трошки - від образи, адже мати поділилася із трактирником - і ні словом не згадала мені. Але ж ніколи від мене нічого не приховувала...