Розділ 1

— Рішо, ти це... не комизься, а давай... підписуй, — стираючи рукавом піт, що виступив на чолі, і запинаючись, чи то наказував, чи то просив староста нашого села, дядько Хумар. — Що тобі варто... — покосився він на лорда Шеррінга, що завмер біля вікна, й, ледве не завиваючи, продовжив: — Капни сюди крапельку крові... не убуде ж з тебе.

З мене не убуде? Мені цікаво, він серйозно думав, що я така ідіотка, що не знаю навіть приблизної суті угод на крові? І щоб я добровільно загнала себе в кабалу, ставши практично власністю його світлості? Так, звичайно.

— Ні! — вкотре вперто повторила я, сховавши за спину долоні й піднявши підборіддя. Здохну, а добровільно не дамся.

Розпинатися й пояснювати, що не на ту напали й мати в мене була відьма — користі мало. Староста й так знав, він і мене боявся як вогню. Не так мене, як посмертного відьомського прокляття. Та й що гріха таїти — мене теж трошки. «Відьомське насіння рано або пізно гнилизною поросте», — так у народі говорять. А лордові що-небудь доводити безглуздо. Він і сам маг, а маги відьом не бояться. І це гірше за все. Він мене в баранячий ріг навіть із материними травами й порошками вмить скрутить. І пискнути не встигну.

— Рішенько. Тобі ж ще пів року до повноліття, — знову занив староста, підсуваючи до мене ближче свій триклятий папірець. Точніше, не свій, а лордівський, навіть вензелі посріблені. Здається, сподівався, що я, як і більшість дівчат сільських, і слова не зрозумію з написаного. — А його світлість тобою опікуватись буде...

Знаємо ми цю опіку: половина дівок у селі від тієї опіки в поясі втричі ширшими стали. А в мене зовсім інші плани. От тільки як би так викрутитися, щоб їх здійснити?

— Ні! — як заведена й трошечки тупувата повторила я, зробивши крок назад і впершись у замкнені на ключ двері. Та схоже, не тільки на ключ, адже долоні відразу защипало. Лорд вирішив убезпечити себе? Щось підказувало мені, що навіть якщо я буду кричати на все горло й бити кулаками у двері — ніхто мене не почує.

— Рішко! — втратив терпіння й благодушність староста.

— Облиш! — втрутився в нашу розмову лорд, і від його голосу в мене по шкірі побігли мурашки. — Айрін, тобі краще не впиратися й погодитися на запропоновані умови. Я навіть виплачу тобі посаг, щойно тобі виповниться вісімнадцять... — повернувся він і вп’явся в мене гострим, ніби відточена сталь, поглядом.

Відкупишся. Хотілося плюнути в його високошляхетну пещену пику, але я стрималася. І за ким там дівки зітхали — худий, блідий, очиська на пів обличчя й ніс, як дзьоб. За ким там зітхати?

— Я не можу, — ледь упоравшись із панікою, заявила я. — Мати наказала нічого не підписувати й не робити, поки не прибуде Верховна відьма. Доки я не досягла повноліття — вона відповідає за мене.

Отут я брехала. Верховна відповідала тільки за своє Коло — тринадцять відьом, включно з нею самою. А мене без диплома або хоч яких талантів відьомських у Коло не візьмуть. Залишається тільки сподіватися, що мати не помилилася, коли сказала, що в мене є потенціал, і в Академію все-таки вийде вступити. Дістатись би до неї ще...

Лорд Шеррінг підібгав губи, примружився й прошив мене таким поглядом, що мені стало недобре, аж у горлі зашкребло. Здається, я навіть відчула його фізично, настільки він був гострим і важким.

Спокійно, Рішо. Він не може знати про устрій відьомського Кола. Є те, що знають тільки відьми й маги Землі. Та й то… лише тому, що споріднені за стихією. Цей же — маг Води, і від нього мене відвертає просто. Зате йому моя персона спокою не дає, мабуть. Ох, треба було мені пройти тоді повз, коли він на Марічку замахнувся... Хоча ні, маленька вона зовсім — прибив би. Тому правильно я тоді його відіпхнула. От тільки запам'ятав він мені це.

— Брешеш! — прошипів лорд, ставши схожим не на яструба, а на болотну гадюку. Ха. Злиться, не впевнений, що брешу, отже, напевно, він не знає.

— Я б на вашому місці перевіряти не наважилася. Відьми поодинці — слабші за мага. А якщо всі разом...

Цього я теж достеменно не знала, але головне було — говорити впевнено. Нехай сумнівається. Лорд скрегонув зубами й знову відвернувся до вікна, схоже, ховаючи свій спалах гніву.

— Пречудово! — процідив він, нагадавши мені розсердженого змія ще більше. — Я бажаю особисто переконатися в тім, що ти під опікою й у цілковитій безпеці. — Як лордові буде завгодно, — знизала плечима я й навіть посмішку видавила. — У такому випадку ти ж не відмовиш мені й почекаєш тут. Щоб я не хвилювався. А староста Хумар повідомить твоїй опікунці про твоє місцезнаходження.

От тварина.

— Не варто. Що я, проста сільська відьма, буду ваші килими брудними чоботями топтати... — Витрусять, — гаркнув лорд так, що староста підскочив на місці й ледь стримався, щоб не осяяти себе захисним знаком. — А мені спокійніше буде.

Краще б спокійніше було мені. Але Шеррінгу я цього говорити не збиралася — тільки його, худобину, тішити. Що мені було робити? Я промовчала. І слова більше не зронила, поки лисуватий гладкий староста складав папірець, на якому я повинна була поставити магічний відбиток. І коли лорд, проходячи повз, немов ненароком кинув у виріз моєї простенької лляної сукні такий погляд, що в мене сніданок до горла підступив. Щоб у нього більмо на оці наросло. Ні, мені залишатися під його опікою — все одно, що відразу на собі хрест поставити.

І тільки коли двері грюкнули, ключ повернувся, а мої прикладені до дверей долоні знову відчули це чортове пощипування, я пройшла вглиб кімнати й плюхнулася на єдине вузьке й тверде ліжко. І що тепер робити? Відповідь проста — тікати. І бажано до того, як він втомиться чекати Верховну відьму. От тільки як?

Допомоги навряд чи від кого дочекаюся. Власник таверни, у якій я вже цілий день «гостя», киселем по підлозі розтікається перед світлістю, сподіваючись, що той очі заплющить на його витівки. Староста боїться його, мов вогню. Хоч і непоганий дядько, добрий, але проти лорда не піде. Тітка Шарина... Вона, може, і допомогла б, але за нею стежити будуть і до кімнатки цієї не підпустять і на гарматний постріл.