Розділ 2.1

Шлях до столиці в самий сприятливий час по самій короткій дорозі в нас із матір'ю займав десь біля тижня. Може трохи більше, може - менше, але, загалом, я уявлялв, що мене чекає.

Благо тітка Шарина не стала лити сльози мені на дорогу, а Тарим клятвено обіцявся відвідати мене по осені, коли з батьком відправляться на ярмарок. Торем просто побажав поменше сунути ніс куди не треба, тримати язтка за зубами й не вшалевкувались в неприємності. Знав би хто, що всього його наставляння я успішно виконаю з точністю да навпаки.

Я покинула село у відмин час. У мисливському костюмі Торема, зі своєю торбинкою й заплічним мішком, у який материна подруга зібрала мені їжу й усілякі дрібнички. У дорозі все у пригоді стане. Якби ще це все на плечах не тягти.

Я йшла рішуче. Жодного разу не зупинившись, жодного разу не оглянувшись. Тихо, немов злодій, що прокрався, доки всі сплять. І тільки на самій окраїні зупинилася, кинувши сумний погляд на сільський цвинтар. Повернуся сильною - тоді й могилу матері відвідаю.

А поки...

Краще не чекати, коли там граф надумає мене шукати. А рано чи пізно - надумає. Може, не здіймаючи галасу зайвого. Тихесенько, поки в нього цей страшний перевіряльник. Але все одно почне. І краще мені до того часу добратися якщо не до Академії, те хоч до столиці.

І найшвидший шлях - лісом. Там мене навряд чи наженуть.

Але про всякий випадок, якщо раптом граф надумає влаштувати облаву з гончими... я порилася в торбинці, і в руку сам собою стрибнула пляшечка з порошком із суміші трьох трав, що відбивають нюх навіть у пекельних гончих, не те що в лордовських. Трішечки витрусила на затягнуту в рукавичку долоню - і здула. Якщо й пройдуть тут гончі, то порошок на місяць їм нюх відіб'є. Подумала й краплнку витрусила на себе. Може, перестану відчувати цей сморід стоячої води...

І не гаючи часу попрямувала далі.

Через наш ліс була гарна натоптана стежка мало не до міста Сиорна. Це перше невелике місто на шляху до столиці. Там завжди можна знайти й попутників, і, якщо гроші дозволять, охоронця зі степових найманців. Щоправда, навесні їх нечасто зустрінеш, та якщо й зустрінеш - за таку компанію заплатиш втридорога. Так що краще шукати того, кому можна дати монету за місце біля багаття й, якщо пощастить, на возі.

Пахло пожухлим листям і весною. Нічний заморозок пощипував кінчик носа. Піднімався ранковий вітер. Зашелестів сухим торішнім листям у кронах столітніх деревах. Ліс зашурхотів, зашептав... І стало якось не по собі. Моторошно. Страшно.

Привиділось, що за мною спостерігають. Липке почуття, від якого волосся на голові ворушитися починає. Страшно...

Ніколи лісу не боялася, і ось тобі... Хоча раніше ж я не одна по лісових стежках блендала.

Шурхнув хтось у кущах, і я, підстрибнувши, круто обернулася. Може, вдалося? Може, просто вітер..?

Але почувся рик, і засвітилося два жовтих вогники в п'яти кроках від мене. Очі?! Не здалося.

Дивно. У нас зроду ніколи нічого такого не водилося. І відразу з кущів висунулася морда. Здається, хижа, судячи з жовтих очей-ліхтариків і загрозливого рику. Кролики й кізоньки не ричать.

Серце ухнуло в п'яти. Як не крути, а хижак - є хижак. Йому плювати, кого жувати - простого подорожнього або майже дипломовану відьму.

- Фу! Фу, звірюко, - тремтячи від страху та ледве ладнаючи з власним голосом заговорювала я... ікла твариночці, попутно шарячи в сумці й вишукуючи хоч щось, чим можна захиститися від дикого звіра. Ну або хоча б відволікти, поки буду на дерево дертись. Хоча отут, як на зло, жодного дерева нормального не спостерігалося.

Тварина вважала, що не така я вже, на перший погляд, і «фу!», щерилась і насувалася, бажаючи перевірити напевно.

- Ергель, припини лякати дівчину! - пролунало за плечем і я, взагалі ані разу не злякавшись, підскочила на місці й заверещала в усе горло, як божевільна.

- Тихіше...

- ВИ?! - здається, я вже знаю, кому не спиться в ніч глуху.

- Якого темного..? - клацнув він пальцями - і над нами завис невеликий світловий пульсар бузкового кольору. Такий ліхтарик нагородив чоловіка дещо потойбічним ореолом, від чого в мене мороз продер по шкірі.

От кого я точно не очікувала зустріти серед ночі в лісі - так це мого недавнього рятівника. І від несподіванки, не інакше, пропищала:

- Вас чекаю! - не думаючи, видала я. - Я ж це... вам не віддячила... за те, що ви для мене зробили. Увечері.

- Прф... Пф... - відпльовуючись і потираючи вуха, на місці вовка стояв уже чоловік.

- Ой! - знову проверещала я.

- Не треба! Будь ласка! - простогнал вовк, голосом святого світлого мученика. - Віл, скажи своїй подрузі, що при перевертнях так репетувати не треба - у нас зі слухом і так все чудовісінько.

- Ой-Їй! - знову пропищала я, уже тихіше, але не менш стражденно.

- Дівчино, якого демона вас тут носить у відьмин час? - поцікавився, ричачи не гірше свого друга у звіриній подобі, той самий чужинець.

- У столицю йду! - чесно зізналася я, обійнявшись зі своєю торбинкою, мов з найріднішою істотою, й чомусь бажаючи розчинитися й не попадатися цій людині на очі більше ніколи.

- Гхм... Вона ненормальна? - вирішив уточнити перевертень.

- Не ненормальніше вашого, між іншим, - натурально образилася я на його слова.

- Може це... вона? - задумливо пробормотав він, нахилився до мене й потягнув носом. Дарма він це зробив. Дійсно дарма.

Схоже, він і сам це зрозумів. От тільки пізно. Той, кого величали Ергелем, фиркнув, потер ніс і звучно пчихнув.

Злякано спурхнула зграйка дрібних пташок-шалівок з найближчого дерева.

- Що за? Апчхи... Якого?.. Апчхи... Віл... Демонова печінка... Пчхи...

- Це... Через годину в перевертнів звичайно проходить. Мама говорила, - пропищала я, зробивши пару кроків назад. Від гріха подалі.