Епілог

За вікном кружляв перший цього року сніг. М’який білий пух лягав на землю і, ледь торкаючись, танув.

Вілмар Орем, завмерши біля вікна, дивився на місто. Його думки знову поверталися в минуле. Воно поставало перед внутрішнім зором, наче це було вчора.

Напевно, такого страху він не відчував ніколи у своєму житті. Він навіть не підозрював, що здатен так боятися.

Тоді, коли ломився у двері палацового підземелля, відчуваючи, що не в силах зупинити час… Коли картав себе за те, що поступився, не наполіг, піддався образі на її слова…

Жах, коли він побачив тоненьку дівочу фігурку з чистого живого Полум’я. Коли зрозумів – це вона… Ріша… Його Рішка зі смарагдово-зеленими очима, ластовинням на носі та вогненно-рудим волоссям. Його вперта маленька Рішка, яка зуміла заполонити все його життя собою, проникнути в кожну думку, стати центром його світу… У ту мить його світ горів. І все ж…

Рука занила від старої рани, і Вілмар мимоволі стиснув руку в кулак.

Він вірив, вона відгукнеться. Вона почує його! Вона впізнає.

І мав рацію. Шкода, було надто пізно! Її тіло, спотворене до невпізнання, він виніс на руках…

А далі – дні невідомості, що стали для нього вічністю, її категоричне «ні», ледь вона прийшла до тями і…

За спиною почувся шурхіт, стукіт і перелякане: «Ох!»

– Тамілло? – з удаваною погрозою прогудів Вілмар, виринувши зі спогадів і судомно втягнувши повітря.

– Татусю, воно саме! – Віл повільно обернувся і насупився, намагаючись утримати серйозний вираз обличчя. Дівчинка чотирьох із половиною років від роду відчайдушно прикривала чорнильну пляму на звіті, який Вілмар писав цілий ранок. Руда шевелюра стирчала кучериками в різні боки, а чорні очі дивилися з таким каяттям, що Вілмар майже повірив їй. Якби не знав цю лисичку. – Я чесно-чесно нічого не чіпала… Правда-правда!

– Тамілло…

– Мене тітонька Дія кликала… А принцесам відмовляти ніяк не можна, таточку, – вона зістрибнула зі стільця і, зобразивши подобу реверансу, вилетіла у двері.

– Дзиґа! – гмикнув Вілмар, піднявши звіт двома пальцями, струснув його – і чорнильна пляма зникла.

– Вона відчайдушно намагається бути слухняною. Точно тобі кажу!

М’який голос дружини вивітрив залишки поганого настрою. Вілмар усміхнувся, відчуваючи, як у грудях розливається тепло, радість, щастя. Він ніколи більше не допустить, щоб її життя було під загрозою.

Король все ж зробив їм найбезцінніший подарунок. Він повернув Ріші сили, загоїв її рани. І навіть… Їхня донька була так схожа на неї – і зовнішністю, і непосидючим характером. Тільки очі вона успадкувала від роду Оремів.

А ось магія так до леді Орем і не повернулася. Хоч Віл відчував – потенціал залишився.

Айрін усміхнулася. Переступила поріг і прикрила за собою двері.

– Я скучила, – зізналася вона, скоротивши відстань між ними, оповила чоловіка руками і потягнулася за поцілунком.

І Віл не змусив себе просити.

Ці шість років спільного життя. Шість років запаморочливого щастя, в яке все ще складно було повірити.

– У мене для тебе новина! – трохи відхилившись назад, зронила дружина.

– Сподіваюся, хороша! – пробурчав Вілмар.

– Ну… не знаю! Для початку… – леді Орем зробила крок назад, звела руки разом і заплющила очі. Кілька ударів серця. Виразне відчуття магії…

І між її долонь запульсував маленький вогняний згусток. Щоправда, тут же згас.

– Поки тільки так. Але я тренуюся… – тут же зачастила вона. – Виконую всі вправи, які ти мені показував… я стараюся…

– Ти величезна молодчина, Айрін! – розсміявся Вілмар, знову притягнувши до себе дружину і торкнувшись губами її скроні.

– Дякую тобі! – видихнула вона, ховаючи обличчя в нього на грудях. А Вілмар зітхнув, насолоджуючись її ароматом – цитруса і чайного дерева. – І ще одна новина!

– Тільки не кажи, що і друга частина твого дару…

– Ні! Ні-ні! – замотала вона головою, опустила погляд і закусила губу.

І Віл напружився.

– Рішо…

– Я чекаю дитину! – випалила вона.

Вілмар розплився в щасливій усмішці, розгубивши всі слова.

– Сподіваюся, хлопчик…

Лорд-начальник Тіньової варти підчепив підборіддя дружини і торкнувся губами її губ.

– Сподіваюся, не останній, – прошепотів він тихо.

Вона усміхнулася, щасливо і відкрито:

– Обійдешся! – прошепотіла біля самих його губ і, вивернувшись, вилетіла з кабінету. І вже з коридору додала: – Я ще в Академію наступного року вступлю! Точно тобі кажу!

– А ось це вже точно ні! Чуєш! І не здумай навіть… Боги, ти зведеш мене з розуму!

– Зате ректор Корайс буде невимовно щасливий!

Віл похитав головою і розсміявся. Безумовно буде щасливий. Особливо новому поверненню Орема в Академію.

– Ми ще це обговоримо! – гмикнув лорд-начальник Тіньової варти.

Але щось підказувало, що ця жінка все одно зробить все так, як вирішила. Але хіба не за це він так її і кохає!

КІНЕЦЬ.