Розділ 23

– …Вілмаре… я не можу дати жодних прогнозів! – проникаючи крізь товщу неспокійного сну, увірвався у свідомість жіночий голос. – Занадто… все занадто погано. Її резерв порожній. Найімовірніше, він не відновиться ніколи. Вона вигоріла.

Я намагалася не ворушитися і навіть не дихати, щоб не пропустити жодного слова. Що зі мною? Де я? Я жива?

– Мені начхати! – процідив Вілмар у відповідь. – Скажи, коли вона отямиться?

– Цього я теж сказати не можу, – зітхнула жінка, і я тільки тепер упізнала голос кураторки цілителів. – Знеболювальні заклинання доводиться оновлювати ледь не щогодини, – вона знову замовкла, а потім випалила на одному подиху: – Вона не одужає… Навіть усього мого цілительського таланту не вистачить, щоб вилікувати її. На ній живого місця не було… Я здивована, що не зачеплені очі… Віле…

– Закрий рота! – прогарчав Вілмар Орем, а в мене на очі навернулися сльози.

– І не подумаю! Ти благородно прив’яжеш себе до каліки і будеш мучитися! Вона не зможе стати тобі нормальною дружиною. Не дасть спадкоємців…

– Тебе це не стосується…

– Віле… – прохрипіла я, не бажаючи слухати далі цю розмову.

Очі й справді страшенно боліли, кімната розпливалася, і доводилося часто кліпати, щоб сфокусувати погляд. Але я впізнала, нехай і не відразу, кімнату Вілмара Орема.

Він опинився поруч в одну мить.

– Рішо! – як же втомився і змучився він за… скільки? Скільки я провалялася в безпам’ятстві? – Слава Світлу! Все буде добре! Тепер усе буде добре.

Його пальці зімкнулися на моїй долоні.

– Так… буде! – прохрипіла я. – Я… розриваю… наші… заручини!

– Ти кажеш дурниці, – процідив він крізь зуби.

І ледве набрав повітря, щоб додати ще щось… як двері розчахнулися.

Вілмар озирнувся і тут же підвівся, вклонившись.

– Ваша величносте!

– Залиште нас, лорде Орем! – наказав король.

– Ваша величносте, вона ще слабка…

– Це наказ! – і мені захотілося пересмикнути плечима від цього нестерпно-пронизливого голосу.

Секунди сумнівів. Безпорадний погляд у мій бік. І Віл підкорився.

У кімнаті зависла гнітюча тиша. Важкий погляд короля Ріоґорна ковзав по мені. І я усвідомила: я спотворена. Навічно спотворена.

Невловима мить – і король уже поруч. Його холодні пальці стиснули скроні, і світ закружляв.

Обличчя, голоси, уривки фраз… очі Віла, біль, щастя…

Усе це змішалося, перевернулося, захлеснуло з головою, зводячи з розуму!

– Досить! Прошу! – хрипіла я, хапаючи повітря ротом.

І він справді прибрав руки. Відсмикнув, наче обпікся.

– Правду кажучи, я до останнього не вірив, що ви не причетні, – зронив король. – Як і не вірив, що моя дружина… гм…

– Що з нею буде?

– Її стратять! – холодно відрубав король. – Як і леді Етельверг, – отже, цього разу змія не змогла вислизнути. – Виходить, я боржник вам із Вілмаром! А я не люблю залишатися в боргу!

– Мені нічого не потрібно! – видавила я, ковтаючи сльози.

– Як і йому! – гмикнув король. – Благородні! Які ви схожі… і так пасуєте одне одному. Завдяки вам я знову повірив у кохання. У його неспівмірну ні з чим силу, леді Кор. Усі ці розмови і доводи… у мене тепер з’явився привід переглянути угоду про заручини мого сина.

– Ед і Дія заслуговують… – голос зірвався, і я не змогла договорити.

– А ви? Ви заслуговуєте на щастя, леді Кор? – запитав король, присівши на край ліжка.

Я заслуговувала. Але…

– Вілмар не заслуговує такого тягаря! Я хочу, щоб він був щасливий, ваша величносте. І… – я перевела подих і видавила. – Чи можу я вас просити позбавити його від… такої долі?!

Король якось дивно на мене подивився. Наче не міг повірити в те, що почув!

– Воля ваша, леді Кор!

Його руки стиснули мої зап’ястя, і мене буквально оглушив біль. Наче моє тіло вивертали навиворіт.

Свідомість тьмарилася… в очах темніло… я провалювалася в Темряву, і якась частина моєї душі була рада, що все це нарешті скінчилося.