Розділ 22

Голова розколювалася, а свідомість поверталася неохоче, ривками. Очі сльозилися, від цього світло смолоскипів і тремтливі вогні розпливалися, наче розкидали тонкі промені.

Наснилося? Я спробувала поворухнутися, і в зап’ястя боляче щось врізалося. Не наснилося.

– Студентко Кор! Ну що ж ти так… могла б і проспати все. І навіть не відчути нічого! – вмовляв мене добре знайомий чоловічий голос.

– Д… кгм… дя… д-дякую, маг-гістре Дейреме… за турботу… – у горлі дерло, як від застуди. І страшенно хотілося пити, але просити я б нізащо не стала.

Вени пекло, а кінчики пальців наче занурили в киплячу олію. І водночас у грудях збирався сисний холод, що виморожував і протвережував.

Голова відмовлялася міркувати, думки ніби затягнуло осіннім холодним туманом, і не вірилося, що це Толл Дейрем. Людина, яка так ратувала за світлий дар, так засуджувала некромантів і всіх, у кому була хоч крапля Темряви… Хіба таке можливо?

І це він? Він мій батько? Неможливо! Це просто неможливо!

Я спробувала повернути голову, але ледве змогла скосити очі в бік магістра, що шурхотів якимись сувоями. За його спиною безмовно завмер привид. І я знову ледь не розридалася! Іден! Мій ворог завжди був поруч. Завжди знав про мене все. Я довіряла йому, ділилася, питала порад! Недарма мені писав той, хто звався моїм батьком, що не варто нікому довіряти. Зовсім нікому і ніколи.

– Ну-ну! Не варто плакати, Айрін! – тут же заходився заспокоювати мене магістр. Але мені лише захотілося його періщити чимось важчим. – Я ж казав, що Темрява не йде безслідно! А ти не вірила…

– Я впевнена, що справа… не в чорноті магії, а в чорноті душі! – прошипіла я, випльовуючи слова. – Як ви можете чинити так із власною донькою?!

Магістр Дейрем завмер, а потім розсміявся. Гучно, образливим сміхом. Так, що луна відбилася від високого склепіння. Значить, все ж таки якась зала. Закрита, але величезна. Цікаво, де саме вона знаходиться? Під палацом? Прокляття!

Залишалося сподіватися, що Вілмар і принц не гаяли часу дарма і точно знають, де знаходиться Брама. Інакше я просто не уявляю, як виплутаюся з усього цього! Та й чи виплутаюся? Усередині наче кипіла лава. Здавалося, навіть повітря, яке я видихала, обпікало горло. І це лякало… Магія. Моя магія хлюпотіла в кожній клітинці тіла і вимагала виходу.

– Я не мав до твого зачаття жодного стосунку, – відсміявшись, сказав магістр Дейрем. – Ба більше, тоді я й гадки не мав, що одного разу стоятиму на цьому місці. На жаль, я надто пізно усвідомив, що Світло цінується набагато вище, якщо навколо суцільна Темрява, – мене від цих слів пробив озноб. Занурити світ у Темряву. Знищити сотні людей, зруйнувати світ, щоб… щоб оцінили Світло? Боги, звідки в людей з’являються такі маячні ідеї? – На відміну від привида Академії, – приголомшив мене знову магістр Дейрем. – Шкода, Тевероне, що ти не пам’ятаєш, ким був за життя. Адже не пам’ятаєш?

Ідена вкрили брижі. А в мене клубок у горлі став. Утім, чого я могла очікувати?

– Магістр Корайс вчинив жорстоко, – вів далі свій монолог викладач теорії бойових заклинань. – Він не просто вбив твого батька. Коли Алайя Кор здала його Тіньовій варті, він прикликав його дух і наказав служити Академії. Жахлива доля! Чи не так? Але кориснішого слуги годі й шукати. Тим паче якщо він нічого не пам’ятає про своє життя! Він бачить дар студента, він просто невичерпна скарбниця знань. Наприклад: кому, як не найздібнішому й найобдарованішому магу знати, як обійти захист. Навіть такий якісний, як захист лорда Орема! А варто було лише просто тебе приспати, адже захист від прямого впливу, із загрозою життю… Все геніальне – просто! Але! Є одне але, Айрін! Привид підкоряється тому, у кого його тіло. В даному випадку – кістки. І Корайс цього не врахував.

Іден зітхнув. Якось так, як вміють тільки привиди, і мені… стало його шкода. Боги Світла і Темряви! Я ідіотка, але мені було шкода привида, який колись був моїм батьком. Адже за цей час я справді полюбила його. Він став мені дійсно близьким старшим родичем, і від слів Дейрема ставало трішки легше. На жаль, тепер це мало що змінить!

– Щоправда, він усіляко намагався не послухатися… – вів далі магістр, піднімаючи поділ моєї сукні вище колін і креслячи щось на гомілках. Від цього було трохи гидко і моторошно. Легке печіння, і по шкірі почало стікати щось тепле. Кров. Він вирізав руни на моєму тілі! Я спробувала сіпнутися, відштовхнути його… хотіла… але марно. – Ну-ну… Не варто. Я намагаюся не завдавати болю… Так ось, про привида... А! Наприклад, він сховав одяг, щоб ти не опинилася біля прориву. Але ти розумниця. Усе сама. Завжди знаходиш вихід…

– Ви вбили мою матір? – запитала я скоріше щоб відволікти його, ніж справді бажаючи почути відповідь.

– Алайю? Ні-і! Алайя зітнулася з тим, що звичайній відьмі не під силу. І Межа взяла своє. Володар взяв своє… Вона спробувала закрити прорив, і силоньки забракло.

Щось зашаруділо, наче обсипалася кам’яна крихта. І почувся дзвінкий стукіт підборів по кам’яній підлозі.

– Що ти возишся? – пролунав різкий, трохи знервований жіночий голос. І я з жахом зрозуміла, що це королева. – Місяці вишикувалися в ряд. Я можу говорити з Володарем?

До тіла поступово поверталася чутливість. У спину тиснули якісь нерівності. Мені чомусь не хотілося думати, що це пентаграма. Але варіантів було небагато.

– Ще не час… Вона не готова! – відповів трохи знервовано магістр, ніби злився за те, що його перервали.

– То прискор! Мене кинуться шукати, – процідила її величність. – А я хочу отримати те, за чим прийшла, до того, як власний син мене зненавидить.

– Ви можете не хвилюватися. Трон дістанеться Едрегору! – пообіцяв магістр.

Отже, другий принц нічого не знає про плани матері. Ну хоч це добре!

– Скоро! Зовсім скоро…

І тільки-но він це сказав, як тіло пронизало таким болем, що з горла вирвався крик-вереск. По венах потекла лава. І тіло саме по собі почало корчити, наче виламувало кожен суглоб, викручувало кожен м’яз.