Розділ 21

– …після представлення королівській парі новоприбулої знаті нас проведуть до бенкетної зали, – навіювала мені Дія, намагаючись просвітити про те, що на нас чекає. Періодично визирала у віконце карети, кривилася і продовжувала тоном лектора: – Найчастіше на цьому святі все обходиться фуршетом. Тому…

– Я молодець, що добре пообідала, – нервово хіхікнула я, силкуючись приховати хвилювання.

У грудях ще з учорашнього вечора росло важке сисне відчуття. Навіть заняття з ректором із запалювання смолоскипів на задньому дворі маєтку Оремів не допомогло. Хоча, варто визнати, на деякий час мені все ж вдалося відволіктися. Особливо добре відволікло, коли під час спроби підпалити смолоскип – він несподівано обсипався зотлілою трухою. Я засмучувалася, а магістр Корайс світився, як свіжовідлитий злотник, і захоплено зітхав: «Переведу на свій факультет! Завтра ж!» Я його оптимізму не поділяла. Враховуючи, що завтра, в принципі, може і не настати. Але Корайс кривився і нагадував, що подібні кінці світу йому вдалося вже пережити. І навіть не один. На язиці крутилася сотня запитань, зокрема й про мого батька, та ледве я зібрала всю хоробрість у кулак і наважилася запитати про нього, як зовсім недоречно на шиї ректора замерехтів ліловий медальйон, і Корайс поспішив відкланятися, поспішаючи у важливих справах.

– Точно молодець, – вирвав мене з роздумів голос Дії. – Ти на кафедру некромантії не ходи, поки не від’їсися. А то студенти там нервові, ще вирішать упокоїти скелет… і не факт, що тобі вдасться відбитися від них…

– Ну так… не факт, – оцінила я жарт. – Я б усе ж воліла побачитися з Вілом до всього цього… балу.

– На жаль, моя хороша. Навіть у мене не вийде побачитися з Вілом. Швидше за все, його нам віддадуть тільки до танців. А враховуючи заходи безпеки цього року…

– Чудова новина… – пробурмотіла я. – До вальсу повернуть?

– До вальсу навряд чи. Зазвичай король і королева відкривають бал… Тож ось після нього і повернуть нам лорда Орема. Можливо!

Уздовж хребта збігла тонка цівка холодного поту.

Як так?!

– Мені з ним потрібно поговорити… дуже потрібно, і до вальсу.

Адже я, ідіотка, так і не розповіла йому про свої плани…

– Ну… придумаємо що-небудь, – спантеличено насупилася Дія. – Не хвилюйся ти так.

Як тут не хвилюватися?!

Але пояснити Лендії хоч щось не вийшло.

Кучер голосно вигукнув щось нерозбірливе, карета сповільнилася і зупинилася.

– Заспокойся, – різко й цілком серйозно командним тоном звеліла Дія, – спробуй виглядати природно – в міру схвильовано, в міру зацікавлено, і довго нікого не роздивляйся, щоб не викликати підозр. Нічого не обговорюй, ледве ми покинемо карету. Швидше за все, там скрізь якщо не вуха, то підслушки. Ні з ким не залишайся наодинці. Будь ввічлива, але не підпускай нікого занадто близько. – Дія постукала в стінку карети, двері тієї ж миті розчинилися, і тон Лендії Орем знову став безтурботним і веселим, як у нормальної молодої кокетки, яка прибула на бал. – І усміхайся, люба, тобі личить усмішка.

– Я ще хотіла обговорити дещо… – почала було я з примарною надією все ж хоч якось повернути ситуацію в потрібне мені русло і хоч Дії розповісти про прийдешню зустріч у саду.

– Не хвилюйся, ця сукня тебе анітрохи не повнить, – кинула через плече тим самим тоном леді Орем, спираючись на руку воротаря.

І я підбгала прикро губи, розуміючи, що найближчим часом і справді нікому нічого не зможу розповісти. Рука мимоволі накрила пасок, у якому я сховала маленьку каблучку, що була в конверті з першим листом батька. Навіщо я її з собою взяла? Біс його знає. Але внутрішній голос вимагав надіти, хтось, кого я в собі боялася, свердлив мої думки. Але все ж я не наважилася. Вже майже одягла, але передумала і запхала за пояс. Я, в принципі, з прикрас наділа тільки медальйон і браслет із родового гарнітура Оремів. Дія вмовляла, щоб і перстень наділа, твердила, що Віл буде щасливий… Але я… я не змогла так вчинити з ним.

– Ну, ти йдеш? Мені не терпиться вже все тобі показати! Ріш, виходь!

Мені теж не терпілося. Хотілося, щоб скоріше все залишилося позаду…

Я перевела подих і ступила слідом за Дією.

Просторий хол королівського палацу виблискував і переливався. Від входу до палацу тягнулася широка доріжка, що заглушала стукіт підборів по ессейському мармуру.

Тут і справді було на що подивитися. Портрети і картини на стінах, декоративні вази на високих столиках-підставках і дивовижні квіти у вазах підлогових і настільних. Магічні світильники гронами звисали зі стелі.

Я крутила головою під коментарі Дії, яка провела в палаці ледь не більшу частину життя.

– А ось це портрет наших короля і королеви. З ними спадкоємець. Він тут зовсім юний…

Ми зупинилися біля величезної картини, на якій була зображена королівська пара зі старшим сином. Темноволосі чоловік і жінка. І син, відповідно, теж…

– Цікаво, а на другому принці – відбиток його магії? – запитала я, зазначивши, що принц Едрегор не схожий на жодного з батьків.

– Частково. Але здебільшого він схожий на свою матір, – і, помітивши на моєму обличчі подив, Дія, зітхнувши, пояснила: – Перша королева Ріоґорна Селестія раптово померла. Ти зовсім не цікавишся хроніками королівського двору?

– Ні… – пробурмотіла я. – А коли король одружився вдруге?

Дія невдоволено скривилася, але відповіла:

– У 573 році, після повстання п’ятого кривавого дракона… Одразу, як вийшла річна жалоба за королевою.

У горлі вмить пересохло. Цього року я народилася.

– А від чого померла?

– Ось цього я не знаю. Здається, вона хворіла. Але ніхто не може сказати напевно. Хіба що вічно юна Таміра Етельверг. Тоді їй було близько десяти, і вона служила королеві Селестії. Кажуть, що королева любила її і навіть пророкувала їй долю фаворитки свого сина. Мабуть, на згадку про дружину його величність намагався наблизити її. Навіть засватав Тамі за Вілмара. Але… Гниле дерево не приживеться до живого.