Розділ 20

– А ця? Як тобі ця сукня? Зелений вдало відтіняє колір твоїх очей, – закружляла Лендія кімнаткою в салоні модистки пані Руерс.

Кімнатка була невеликою, зате крім мене, Дії та самої власниці салону, ніхто сюди не зазирав. Досить світла, завдяки величезним вікнам і магічним світильникам, чиста і пустовата. На ділі тут був диванчик, манекени і примірочна підставка. Більше й нічого! Але зате ніщо не відволікало увагу від убрань… Посередині кімнати півколом стояли п’ять манекенів у незрівнянних сукнях. Синя, зелена, срібна, золота і червона. З унікальним малюнком вишивки, фасоном… Будь-яка модниця столиці душу заклала б, щоб опинитися на моєму місці.

А я… Я відчайдушно намагалася зосередитися на тому, що від мене вимагала Дія, але… думки поверталися в кімнату, яку виділили для мене в будинку Оремів.

Здавалося, я все ще відчуваю поцілунки Вілмара на губах, тепло його тіла…

Щоки в ту ж мить обдало жаром… Прокляття… Які до біса сукні?!

– Нехай буде зелена, – ледь ковзнувши по витвору мистецтва поглядом, зронила я.

– Чудово… – протягнула леді Орем, а потім повернулася до власниці салону, що завмерла трохи осторонь, і ввічливо попросила: – Ви не могли б нас залишити на кілька хвилин?

Пані Руерс кивнула і швидким кроком відійшла у своїх справах.

Лендія вмить стала серйозною, схрестила руки на грудях і досить жорстко почала:

– Послухай, я тиждень підбирала фасон, крій, тканину і візерунки вишивки для того, щоб ти була найчарівнішою на святі, – відчеканила вона, волаючи до моєї совісті. – Там зберуться всі гадюки королівства. Що там королівства… ще й із сусідніх королівств понаїдуть. Мій брат – один із найласіших шматків, від якого відкусити хотілося б кожній дівиці на виданні. І тобі перемиють кожну кісточку, підставлять сотню підніжок і притопчуть, ледве ти впадеш!

– Щось мені вже не хочеться туди йти… – пробурмотіла я, кинувши зацькований погляд на двері.

– Можна подумати, мені хочеться! – зітхнула Дія. – Я б із радістю просиділа цей вечір у компанії фернійського червоного тридцять восьмого року… Але на жаль! Становище вимагає. І навіть не становище сестри лорда-начальника Тіньової варти, не фрейліни її величності, і не просто знатної дами, а… магічно обдарованої, дипломованої… нехай навіть артефакторки. Щойно ти отримаєш диплом – відвідування палацу стане для тебе обов’язковим щорічним катуванням!

Я скривилася.

Ну, це ще невідомо. Для мене взагалі нічого невідомо. І зараз мені й справді було начхати на сукню, прикраси, туфлі, зачіски, манери… танцювальні па, яких Лендія намагалася мене навчити ледь не від самого світанку.

Цей день я хотіла провести в обіймах Вілмара. Не покидаючи наших кімнат…

Але світанок я зустріла сама. І нехай, щойно прокинулася, на тумбочці біля ліжка на мене чекала склянка соку і солодкий пиріг на таці, маленький букетик якихось милих ароматних квітів і записка. Коротка фраза: «Я кохаю тебе!» – і мені хотілося співати й танцювати.

Рівно до того моменту, як у кімнату увірвалася Лендія зі словами: «Що ти собі думаєш?! Залишилося занадто мало часу, щоб валятися в ліжках і віддаватися ліні!»

Від неї я і дізналася, що король Ріоґорна від самого ранку зібрав усіх офіцерів, бойових магів і цілителів для наради. У животі від цієї новини зав’язався тугий вузол страху, лихого передчуття, жаху і… і просто неминучості прийдешнього…

– Навіть теоретиків зібрали всіх до єдиного, некромантів… словом… мені здається, ти й так усе знаєш!

Я не знала. Я здогадувалася, що все це означає, і серце пропустило кілька ударів, коли погляд натрапив на ту саму шухлядку, в якій зберігався лист. Може… може, він схаменеться. Може, він згадає про те, що в наших жилах тече одна кров. Все ж… Хоча – що за дурні надії? Мені просто треба його виманити. Я попереджу Вілмара… І все пройде добре! На балу ж Віл не стане мене шпетити за самоуправство? А там… а там його схоплять, і все закінчиться.

Ну а зі мною все буде… якось буде…

І не встигла я відповісти на поставлене запитання – почалося.

Танці, етикет, постава… прикраси, зачіска, макіяж… десятки картинок, які Дія приготувала, щоб дати мені зрозуміти всю глибину пастки, в яку мене заманили… Навіть бідна Хіма не витримала і втекла в сад – ганяти бездомних голубів, яких підгодовувала тітонька Еттель. Від чого добра жінка голосно лаялася, обіцяючи Хімі розправу, але все марно.

Лорди… леді… імена, прізвища…

А мене від цього потоку інформації починало нудити, і розколювалася голова.

І ось тепер останній, але найважливіший вибір – сукня.

– Рішо, якщо ти… сумніваєшся в почуттях мого брата, не впевнена, що готова з ним прожити все життя…

– Я впевнена! Більше ніж впевнена, Ді! – запевнила я, не давши їй договорити.

Вона всміхнулася і тут-таки знову напустила на себе суворий вигляд.

– Тоді – червона! – вирішила Лендія за мене. – Ідеально! І не треба робити таке обличчя.

Манекен у червоній сукні під’їхав ближче, і його тут же освітив магічне світло кількох світильників, розсіявши мій скепсис. Не знаю, що за магія його створювала, але це точно була МОЯ сукня!

Те, що на перший погляд здавалося просто червоним, насправді, при освітленні, створювало ілюзію багаття, що палає. Мінімум дорогоцінних каменів, золота у вишивці… але водночас вона здавалася… справжньою, живою…

– Це вона! – запевнила я. – Найвідповідніший варіант!

– Я так і думала, що ти оціниш! – усміхнулася Лендія. – Підйом. Треба приміряти, підігнати… Ти схудла відтоді, як Еттель знімала мірки востаннє. А я замовляла сукні саме за ними. Доведеться підганяти. О Світло і Темрява! Дивитися нема на що! Самі кістки! – заголосила Дія, ледь я стягнула формену куртку. – Годувати тебе треба, постійно! І Ергелю нагадати, що насамперед ти майбутня військовозобов’язана! Тренування і ще раз тренування! Але це потім…

Я всміхнулася. Нехай так… Аби тільки не зараз!