Розділ 17

– Ч-чорт! – вилаялася я, розпластавшись на підлозі й намагаючись розгледіти, що там у мене під ліжком. Але виявилося, що крім пилу й сонного павука, там було зовсім порожньо. – Ну де ж він!

– Ти мене лякаєш! – гмикнув Віл десь у мене над головою. – Сподіваюся, ти не коханця там сховала?

– Дуже смішно! – пирхнула я, зовсім не налаштована веселитися й жартувати. – Це все ти винен, між іншим. Жила б я тут, не губила б свої речі. І взагалі…

– Не обговорюється. Жити ти будеш у моєму домі.

Впертий, як бойовий таран. Гаразд.

– У такому разі допоможи знайти конспект з теорії бойових заклинань. Мені магістр Дейрем голову відірве за запізнення!

– Правда?! – удавано здивувався Вілмар, відчинивши першу ж шухляду столу. – А я чув, що він тобі абсолютно все пробачає.

І сказав він це так, що стало зрозуміло – йому ця плітка зовсім не до душі. Тільки цього мені й бракувало.

– Взагалі-то, йому поки нічого пробачати мені. Стараннішої студентки Академія не бачила. І навіть сперечаюся з магістром я суто у справі. Тож не треба мені тут ні на що натякати. І якщо я зараз запізнюся…

Настінний годинник миттєво нагадав, що до пари залишилося всього нічого, і я вдруге плюхнулася на підлогу. Куди ж він міг запропаститися? Таке враження, що своїми ногами пішов. А я ж точно пам’ятаю, що був десь тут!

– Це не він? – запитав Вілмар, витягнувши зошит із шухляди.

Прокляття! Його там ще недавно не було. Точно вам кажу!

Я знову схопилася й обтрусила коліна від пилу, що налип на штани.

– Ти мій рятівник! – видихнула я, вихопивши зошит із його рук і запхавши в торбину.

– О! Нарешті я від тебе це почув. Але краще пізно, ніж ніколи.

Я мило всміхнулася і, ставши навшпиньки, легко торкнулася губами його губ. Та де там? Побіжний поцілунок миттєво переріс у щось більше… пристрасне… що вибиває всі думки з голови…

Адже ще свіжі були в пам’яті поцілунки під хмарами.

Той прекрасний день, що плавно переходив у вечір. Зорі так близько, що здавалося, можна дотягнутися до них руками… Солодке вино, що кип’ятить кров, і палкі обійми. Тієї миті навіть майнула думка, що я могла б розпрощатися з дівочою честю. Нехай на кілька ударів серця, але все ж майнула…

– Я можу дати тобі звільнення від сьогоднішніх пар, – прошепотів Віл біля самих моїх губ, ледве розірвавши поцілунок. – Я знаю один дуже гарний ресторанчик, у якому подають чудовий шоколад і найкращий лікер…

Найбільш приваблива пропозиція, яку мені доводилося чути. Але!

– Делегація з Телевії, прориви й монстр, який викладає теорію бойових заклинань, не дозволять нам із тобою насолодитися ні шоколадом, ні лікером, – хотіла ще додати – «ні товариством одне одного», але вирішила промовчати. Раптом і сам здогадається.

У погляді лорда-начальника Тіньової варти Вілмара Орема майнула досада. Але лише на мить…

– Тоді цей вечір ти винна мені. І жодних відмовок! Після пар я тебе заберу!

– Так, татусю! – підколола тут-таки я Вілмара.

– Не смішно! Ти сама знаєш, чим усе зазвичай закінчується, ледве ти намагаєшся щось розплутати самостійно, – з цим важко не погодитися. – У мене все ж прохання до тебе, – Віл витягнув із кишені медальйон на ланцюжку, той самий, що з гарнітура роду Оремів. – Одягни це. Родові коштовності не просто дрібнички, а ще й потужні захисні артефакти, – і тільки-но я відкрила рота, щоб заперечити, додав: – Ти завжди можеш його зняти. Нехай це буде просто додатковий спосіб тебе убезпечити. Будь ласка!

І я здалася під цим поглядом чорних, як сама Тьма, очей.

– Гаразд!

І Вілмар, полегшено зітхнувши, швидко надів на мене медальйон, мабуть, побоюючись, що я можу передумати. Як же пахли ці артефакти… просто запаморочливо…

«Перший курс факультету бойової магії – на шикування!» – заволала не своїм голосом система оповіщення нашого гуртожитку.

– Ем… Ер за нами скучив? – насупилася я. – Чи пари скасували?

– Мені вже й самому цікаво, чого він хоче! – насупився Вілмар, неохоче відсторонившись і визирнувши у вікно. – Біжи! Інакше й справді дам тобі звільнення від пар!

– Ось тому Ковен і не шанує стосунки між викладачами та студентами, – кинула я, вже вилітаючи зі своєї кімнати.

Саме так ми вирішили з Вілом. Щоб не було пересудів і пліток. Ну або просто було їх менше. Він мене переносить у мою кімнату, а я біжу на пари, як пристойна студентка. А ввечері він мене знову забирає у свій дім. Звісно, вирішили ми це шляхом двогодинної суперечки вчора ввечері. Бо я хотіла повернутися у свою кімнату, а Віл – наполягав на моєму проживанні виключно в його домі. Іноді обмовлявся, і його дім ставав «нашим», від чого мені ставало ніяково. Бо відповідь на свою пропозицію лорд Орем ще не отримав. Звісно, просто Вілмару я сказала б відразу – так, але ось лорду Орему з усіма зобов’язаннями… і взагалі, ще дожити треба. Адже Темрява наближається. А ми все ще не знаємо, що робити!

Коридор уже спорожнів. З чоловічого крила біг Стеф, на ходу натягуючи сорочку і нерозбірливо лаючись. Але навіть те, що я розібрала, змусило мене почервоніти до коренів волосся.

– Світла, Ріш! Що сталося?

– Чорт його знає! І тобі Світла.

Загалом, так ми й вивалилися удвох, перелякані, а Стеф на ходу ще й застібав сорочку – навскіс, звісно!

– О… Руда, ти не перестаєш мене дивувати! Світ руйнується, а ти особисте життя влаштовуєш!

І тут до мене дійшло, як виглядала наша спільна поява.

Прокляття! Обличчя миттю обдало жаром, але я швидко опанувала себе і, задерши підборіддя, відчеканила:

– Особисте життя – на те й особисте, щоб влаштовуватися без чужих підказок і коментарів. І взагалі, не можна робити висновки за першим враженням! Часом не варто поєднувати непоєднуване!

Така відповідь викладачеві, звичайно, не найкраща, але й Ер ніколи не ставився до нас як до студентів.

Але тут мене прошила здогадка…

– Чи все ж таки варто?! – протягнула я, завмерши на місці. І тут же: – Майстре Ергель, скажіть, сталося щось серйозне?