Розділ 16

Сонячні промені пробивалися крізь щілини в нещільно запнутих шторах і лягали на підлогу та поверх ковдри. Невеликі світлі плями падали на крісло, на якому досі валялася моя куртка.

У кімнаті, крім мене, не було нікого. Воно й на краще.

Голова все ще була важкою, у роті – сухо, а очі боліли, варто було різко перевести погляд. Загалом я йшла на поправку, але настільки повільно, що відверто втомилася хворіти. Скільки я вже валялася в ліжку? День? Два? Ненавиджу почуватися слабкою і безпорадною. І нехай Вілмар оточив мене турботою, відпоював відварами й чаями та годував курячим бульйоном, а я частіше спала, ніж не спала, все одно ставало відверто нудно. Навіть Лендія з новинами й ескізами суконь привнесла жвавості в моє нескінченне лежання всього на пів години. І варто мені було заговорити про розслідування, як вона швидко закрила цю тему, пославшись на невідкладні справи.

А ось те, що Вілмар не заводив мови про схему, Браму і всі біди, з ними пов’язані – мене… не те щоб тішило, але не засмучувало так точно. Звісно, подібна відстрочка – тимчасова, але все ж. Мені потрібен був цей час, щоб обміркувати все і дібрати правильні слова, аби пояснити все лорду Орему. І не здивуюся, якщо і його високості теж.

Еге ж. Чудові канікули в мене вийшли. Навіть ті кілька днів, що нам виділялися на відпочинок – і ті я примудрилася прохворіти і провести в безрезультатній, фактично, біганині.

Адже не сьогодні-завтра знову розпочнуться заняття.

Ех…

Тепер мені ще з Вілмаром треба домовитися про те, щоб повернутися в гуртожиток. Все ж таки, поки я не представлена королю як наречена – наші стосунки не… дозволені. І хтозна, чи дасть на них свій монарший дозвіл його величність. Зважаючи на цей маленький, але дуже суттєвий нюанс, Вілу може перепасти за моє тут перебування будь-якої миті. Навряд чи зможу прикритися близькою дружбою з його сестрою.

Немає нічого гіршого, ніж виправдовуватися. Починаючи виправдовуватися – починаєш сумніватися у своїй невинуватості сам. І що більше доказів твоєї невинуватості спростують – то більше ти віритимеш у свою провину.

Мені, може, нічого й не буде, крім слави дівиці, через яку втратив вплив, переваги становища і посаду сам лорд-начальник Тіньової варти і найзавидніший наречений королівства. Після їхніх високостей, звісно.

Словом, до свята Дванадцяти місяців краще все ж таки якщо не повернутися на територію Академії – то знайти яке-небудь нейтральне місце пересидіти бурю.

Щоправда, якесь внутрішнє чуття підказувало – скільки не ховайся, все одно мене знайдуть. Все одно мені не втекти, а отже – треба підготуватися до цієї зустрічі. Знати б ще, до чого готуватися…

Я перевела подих і сповзла з ліжка. Попри те, що Вілмар звелів лежати і хворіти… тобто одужувати, мені вже хотілося руху, свободи і свіжого повітря. Смертельно хворою я себе до того ж не почувала.

У кімнаті було тепло. Навіть занадто. До горла іноді підступав жар, і мені здавалося, що я видихаю справжній вогонь, не гірше за дракона. І тієї ж миті холоділи кінчики пальців. Загалом, дивний якийсь стан, наче я справді все ще сильно хворіла. Але ні… не було слабкості, не дерло в горлі… та жодної ознаки застуди. Дивно все це.

Сунувши ноги в капці й загорнувшись у залишений на випадок крайньої потреби халат, я побрела на пішу прогулянку будинком. На вулицю не можна, а про прогулянку особняком мови не йшло.

Двері відчинилися з тихим скрипом. Противний звук рознісся всім будинком, і мені подумалося, що тільки глухий його не почув. Навіть замружилася, готуючись до появи надтурботливої прислуги. Але, слава Світлу, нікого не спостерігалося, і я, вирішивши двері залишити прочиненими, побрела до сходів. Але далеко забрести не вийшло.

– Ти куди зібралася? – запитав Вілмар, з’явившись чортзна-звідки, за моєю спиною.

Хотілося сказати: «Вже нікуди!», але я перевела подих і обернулася. І мимоволі всміхнулася, спіймавши суворий погляд начальника Тіньової варти. Але тут-таки насупилася, помітивши темні кола під очима, почервонілі очі, сліди втоми в поставі…

– Я просто хотіла розім’яти м’язи, – чесно зізналася я. – Виявляється, весь час лежати – ще більш виснажливо, ніж тренування Ергеля. Ти не повіриш, але я вже за ними скучила.

– А він як скучив… – якось загадково всміхнувся Віл, і мені стало недобре.

Як любить казати дядько Гермель: «Чую-чую, добром це не пахне!»

– Може, приділиш мені пару хвилин свого часу?

– Звісно, – не вагаючись ні секунди, відповіла я.

Нам давно слід було обговорити ситуацію.

– Прошу, – галантно відчинивши двері і пропустивши мене вперед, сказав Вілмар.

Кімната виявилася робочим кабінетом. Великий письмовий стіл на масивних різьблених ніжках займав ледь не третину кабінету. Тому пара крісел між книжковою шафою і каміном виглядала якось дрібно. У каміні, за залізною решіткою, тліла жменька вугілля, навколо якого згорнулися чорні зморщені аркуші паперу. Придивитися – і можна розгледіти нервовий почерк начальника Тіньової варти, але розібрати, що саме там було написано – вже неможливо.

Але навіть не це приковувало увагу.

Варто було увійти в кабінет, і перше, до чого справді прилипав погляд – карта Ріоґорна розміром ледь не на всю стіну. І здавалося б – нічого особливого. Але мимоволі придивляєшся до червоних і лілових маячків, розсипаних, немов бісер по ковдрі. Різних розмірів і яскравості, вони створювали якийсь особливий малюнок. Гаразд, брешу, червоний був тільки один. Він пульсував, немов усередині нього билося маленьке серце.

– Це прорив в Ущелині горгулій, – пояснив Вілмар, ставши позаду мене й обійнявши за плечі. – Поки його не ліквідують – він буде червоним. Потім стане, як і інші – ліловим.

– І тобі не потрібно бути там? – здавлено запитала я.

Прорив – це страшно. Це сморід Межі. Це моторошні тварюки, що лише віддалено нагадують людей чи тварин. Це страх втратити близьких і коханих людей. Ось що для мене означав прорив. І зараз я найбільше не хотіла почути, що він іде.