Розділ 15

Вечір у ресторації «Квітковий дім» тільки починався. За столики з табличками «Резерв» сідали молоді пари або цілі компанії. Пожвавлювалися бесіди, і ставало відверто гамірно.

Усе це тиснуло на голову і розпалювало дике бажання опинитися де завгодно, аби тільки подалі звідси. От тільки залишити розбиту Дію в гордій самоті совість не дозволяла.

Тягар гнітючого мовчання не могли розбавити ні весела, навіть завзята мелодія, ні живі квіти й плющі, що створювали враження, ніби перебуваєш десь у саду, на літній терасі серед природи й спокою. Але й почати розмову я не наважувалася. По-перше, не дуже розуміла, з чого починати. Дія хоч і відкрита людина, вельми легка у спілкуванні дівчина, але знаю я її всього пару днів. Нехай і здається, ніби все життя. По-друге, звідки мені знати, що вона сама захоче ділитися зі мною одкровеннями. Адже якби хотіла – вже розповіла б.

– Леді Орем! – привітався офіціант в ідеально білій сорочці і з пляшкою вина в руках. – Гадаю, вам як завжди?

– Мабуть! – байдуже махнувши рукою, кинула Дія.

– А вашій супутниці? Леді… – офіціант явно натякав, що хотів би знати, як до мене звертатися, але мені не дуже хотілося, щоб моє ім’я по всіх рестораціях і корчмах столиці знали.

– Мені те саме, що й леді Орем, – проігнорувавши його цікавість, відповіла я.

Треба віддати належне, жоден мускул на обличчі хлопця не здригнувся, і вже за кілька хвилин перед нами з’явилися тарілки із зеленим салатом з морепродуктами й сиром та пляшка білого вина.

– Риба буде готова через три хвилини, – послужливо повідомив нас хлопець.

– Дякую, Еллере. Можете так не поспішати.

– Як вам буде завгодно.

Він ще раз вклонився і залишив нас самих у повному мовчанні.

– Ти чудовий співрозмовник, – якось невесело всміхнулася Лендія. – Мої подруги б уже душу вимотали, бажаючи дізнатися всі подробиці.

– Вибач, – знизала я плечима, не знаючи куди себе подіти. – Я не вмію… так.

– І слава Світлу і Темряві, що не вмієш. Іноді для того, щоб зібратися з думками – потрібна тиша. Хоча б година. Тому… я більш ніж вдячна тобі. Вип’ємо за право на тишу?

Лендія підняла келих, і я зробила так само.

– І… За юнацьку дурість! – проголосила вона і зробила ковток.

Мені не залишалося нічого іншого, як зробити так само. Вино виявилося занадто солодким і пряним, занадто насиченим, на відміну від розбавлених шинкових вин. І, хоч як дивно це казати – мені не сподобалося. Відставляти його вбік не хотілося і пити – теж. Тому я продовжувала крутити в руках келих, спостерігаючи за грою світла в посудині.

– То чиї все ж таки заручини? – вирішила я не тягнути довше, ніж це дозволяли мої недосохлі чоботи і біль, що стискав обручем голову.

– Принца! Другого принца Ріоґорна, його високості Едрегора лорда Кепсбера, – пролила світло на ситуацію Лендія. – І я в списку запрошених. Одній із перших втулили запрошення.

І щоб не бути голослівною, Дія кинула листівку на стіл. Гарну. На картці сплелися два світло-блакитні дракони, золотом виведені імена нареченого і нареченої. Принц Ріоґорна і принцеса Телевії… загалом, приємного мало.

– Я завжди знала, що рано чи пізно це станеться. Що обов’язок завжди понад усе… – зітхнула Дія, знову зробивши ковток вина. – Ми негласно називали це грою… і, схоже, загралися. Я так точно.

– Заручини ще не весілля, – зронила я, піднявши картку і принюхавшись. Запах був якимось… отруйним, наче в того порошку, що нюх в перевертнів відбиває. Неприємним. – Завжди може щось піти не так. Хтось передумати…

– Ріш, такі союзи не розривають просто тому, що хтось передумав. Це політичні союзи. Це обіцянка військової підтримки, економічної стабільності… як думаєш, чим загрожує розрив таких заручин?

Нічим хорошим! Може статися всяке.

– Ну… Як би там не було, розкисати все ж не варто, – впевнено сказала я. – Життя – штука непередбачувана. Сьогодні ти відьма сільська, яка за мамину спідницю все життя трималася і, прикриваючись її авторитетом, могла ногою двері в дім старости відчиняти. А через день – сирота без роду і племені в руках могутнього лорда. День минув – і ти вже студентка Академії, Іскра… останній маг вогню, Ключ від Брами на Межу світу… – я всміхнулася. – Повір, у житті дуже швидко і непередбачувано все змінюється.

Лендія підвела на мене погляд, зробила ще ковток вина і похитала головою:

– Еге ж… Тобі треба писати посібник зі швидкого й безболісного виведення з будь-якої меланхолії. Озолотишся.

Я всміхнулася. Ось так-то краще.

– А якщо не все так погано, як здається, ніхто не помер поки що, і життя триває, то, може, я теж поділюся новинами? – вирішила я остаточно висмикнути Дію зі стану зневіри. – Схему світлих потоків я змалювала. – на доказ своїх слів я витягла з кишені папірець і розрівняла перед Лендією. Спрацювало. Справи сердечні були миттєво забуті, і вся увага переключилася на схему.

Ми обидві мовчки схилилися над моїми художествами, вдаючи, що щось у цьому розуміємо.

– Що тобі сказати?! – підбгавши губи, запитала Дія. – Взагалі, не найгірша схема, яку мені доводилося бачити. Але розібратися в ній… – леді Орем провела кінчиком столового ножа від одного сплетіння до іншого і важко зітхнула. – Карту б ще…

– Давай потім, – запропонувала я. – Для початку потрібна друга частина – схема темних потоків. І я знаю, де вона! – в очах Лендії майнула недовіра, а потім – здивування. – Мені вже доводилося її бачити одного разу, – поспішила пояснити я. – Не за найприємніших обставин… і все ж. Я цілком упевнена, що бачила саме схему темних потоків. Але боюся, що нам потрібен маг, який володіє портальною магією…

– Гадаю, Вілмар буде в такому захваті, що ми можемо його не пережити, – озвучила спільні побоювання Дія. – А іншого підходящого мага я, здається, не знаю!

– Другий принц королівства підійде? – несподівано втрутився в нашу розмову третій – чоловічий голос.