Розділ 14

Справжня злива барабанила по не дуже надійному даху карети, розмиваючи пейзаж за вікном настільки, що ледь можна було здогадатися, де саме ми перебуваємо. Але навіть не найсприятливіша для прогулянок погода за вікном не могла зіпсувати мого чудового настрою і незвичного припливу сил та віри в себе.

Взагалі, я люблю шум дощу. Є в ньому щось таке – заколисливе, заспокійливе, що налаштовує на мирний, спокійний ритм. Але сьогодні він був нам не на руку. Прогулянки в таку погоду – не найкраща витівка.

Дія, схоже, вважала так само. Або просто сьогодні була не в гуморі, невидюще втупившись у пейзаж за вікном і практично не реагуючи на мої спроби з нею заговорити. І тому я дуже швидко їх облишила. Як показує практика, краще не турбувати людей, які бажають побути наодинці із самими собою.

Я прикрила очі й відкинулася на спинку сидіння.

У пам’яті миттєво спливли події цієї ночі. Ну якщо це можна так називати, адже подій як таких і не було. Але мені здавалося, я відчуваю руку Віла у себе на животі, гарячий подих у себе на потилиці… здавалося, я все ще тулюся спиною до його оголених грудей і відчуваю жар його тіла навіть крізь тонку нічну сорочку…

Умить в екіпажі стало так тихо. Вщух і шум дощу, і чавкаючий гуркіт коліс.

– Припини так усміхатися! Мене згризе заздрість, поки доїдемо до Академії, – трохи знервовано, але не зло скомандувала Лендія. – Зізнавайся, що сталося сьогодні вночі?

Я почервоніла так, що успішно зрівнялася кольором із вишневою оббивкою сидіння.

– Нічого… такого… ну, такого… не було… – затинаючись, пробурмотіла я.

Лендія окинула мене уважним вивчаючим поглядом і тяжко зітхнула.

– Еге ж… Веселенька ніч у нього була. Гаразд, це ваші справи, особисті. Але за можливості – намагайся його так не мучити і не… випробовуйте долю. Принаймні, утримайтеся від… близькості до свята Дванадцяти місяців і представлення вас королю. Не хотілося б непередбачуваних якихось ситуацій. Я добряче втомилася імпровізувати.

Не зовсім зрозуміла – до чого були ці настанови. І вже тим паче не розуміла, що означала остання фраза. Але все ж кивнула і почервоніла ще більше. Хоча думала, що це в принципі неможливо.

– Все, мовчу. Давай про справи насущні. Зараз я тебе залишу біля брами Академії і відлучуся на кілька годин. Сподіваюся, тобі цього часу вистачить, щоб перемалювати схему потоків?

– Уявлення не маю, – скривилася я, щиро сумніваючись у своїх художніх здібностях і в тому, що до її повернення встигну зробити все задумане. – Я навіть не уявляю, як саме має виглядати ця карта…

– Запитай у привидів. Вони точно все знають. А з огляду на їхню балакучість, ще й розкажуть якусь історію із жахливими кривавими подробицями. Шкода, що за час навчання я жодного разу не переймалася цим питанням.

– А який факультет ти закінчувала? – тут же запитала я.

Мені було щиро цікаво, яку магічну освіту здобула сестра лорда-начальника Тіньової варти. Якщо вартовим і, схоже, бойовим магом він їй заборонив бути суворо-насуворо.

Лендія, мабуть, не пишалася своїм дипломом. Бо скривилася так, наче я їй на язик оцту хлюпнула.

– Артефакторика, – ледь не через силу видавила вона. – Ненавиджу цей факультет.

І я її розуміла чудово. Пригадавши вдачу артефакторів – вічно спокійних, врівноважених і таких, що живуть у своєму внутрішньому світі, я щиро пошкодувала непосидючу, активну Лендію, яка крутилася дзиґою.

– Він вважав, що така робота виховає в мені посидючість, – пояснила Дія. – А я була надто юна, щоб вирішувати самостійно. До того ж ти перша дівчина, яку прийняли на суто чоловічий факультет. Мені залишалося змиритися й мучитися. Краще б уже на відьмацтво мене відправив. Я б зілля варила собі спокійно, багато на це здібностей не треба. Так ні ж… Приїхали. Я у справах, а ти обов’язково плідно проведи цей час, влипни в неприємності, щоб нам таки перепало обом від Віла. Жартую.

Я всміхнулася і вирішила, що правильно зробила – не зізнавшись Лендії, що Вілмар і так усе вже знає. Вона б мені не пробачила.

– Дай руку! – звеліла вона, і я простягнула їй долоньку. І тієї ж миті вона швидким спритним рухом одягла мені на палець невелику срібну каблучку з кількома прозорими камінцями по обідку. – Моя особиста виріб, – без особливої гордості зауважила Дія. – Таланту й посидючості ні на що путнє не вистачило, але ця штучка створює щось на зразок ковпака, якщо раптом треба буде терміново сховатися від чужих очей. До того ж можеш використовувати її замість парасольки.

– Дякую! – зронила я, розуміючи, що відмовитися від подарунка не вийде.

– Не варто. Я давно хотіла його позбутися. Йди вже. На мене чекають у палаці.

І після цих слів мені здалося щось таке в її погляді… смуток, напевно.

Але запитати, що сталося, я не встигла. Дія кивнула на вихід:

– Два крайні камені затисни пальцями для активації.

Я так і зробила. А потім ледь не бігом вистрибнула з карети, готуючись до того, що миттю промокну до нитки. Але артефакт, всупереч запевненням Дії, був зроблений відмінно. Мене накрив щільний купол, захищаючи від дощу, вітру й чужих очей.

Що ж. Часу надто мало, щоб я могла його витрачати даремно…

– І так. Не відпускай камені, інакше купол зникне, – кинула Дія, грюкнула дверцятами карети, і кучер, свиснувши батогом, погнав коней далі.

– Добре хоч попередила… – зітхнула я і ледь не бігом побігла до Академії.

Поки в мене випадково не засвербів ніс або ще щось стратегічно важливе.

Перші проблеми почалися ще під час проходу крізь браму Академії.

Схоже, дивовижний шедевр Лендії ховав не тільки мене від дощу й чужих очей, а ще й мою ауру від вартового брами. А той, своєю чергою, дуже наполегливо шарахав мене розрядами, смердів свіжою штукатуркою і казився, як умів, щоб не збагни хто в стіни Академії не проліз. І скільки б я не намагалася прослизнути всередину – весь час наштовхувалася на найлютіший опір.