Розділ 12

Ранок був напрочуд чудовий. Такий, коли хочеться вдихнути аромат раннього сонячного ранку і потягнутися всім тілом на ґанку власного будинку. Махнути рукою сусідці через дорогу і прогорлати на всю вулицю, щоб поцікавитися, як її дітлахи. Погладити кішку, що припала до ноги, всміхнувшись її муркотінню.

Словом, ранок для початку великих звершень.

От ми й збиралися звершувати. Хоч було в мене гризке відчуття, що по голівці нас за це не погладять зовсім. Ба більше, що я таки отримаю колись на горіхи від Віла. І вперше подумалося, що в нього просто неймовірне терпіння.

Місто жило своїм звичайним життям. Торохтіли колесами по бруківці наймані екіпажі, снували вулицями містяни – кожен у своїх справах. Чутно було, як гуде осінній ярмарок на площі.

– Ч-чорт! – прошипіла я.

– Що знову не так? – схаменулася Дія, теж замислившись про щось своє і злякавшись мого шипіння.

– Я зовсім забула, що обіцяла навідатися до дядечка Гермеля, – упалим голосом повідомила я, скривившись. – Він точно вже на шляху додому. А я хотіла стільки в нього розпитати… Стільки розповісти…

Дізнатися, як Торем і Тарім. Як тітонька Шіанна. Як їм живеться під заступництвом Світлого храму, якому передали землі лорда Шеррінга. І хоча за рішенням королівського суду наші землі передавалися у відомство храму тимчасово, але… хто не знає хватки святих служителів? Та навіть Гермель із ними не береться торгуватися!

– Це пройдисвіт Гермель, який тримає «П’ятий кут»? – уточнила сестра лорда-начальника Тіньової варти, взявши мене під руку і трохи прискоривши крок, пробігаючи повз будівлю міської ради. Я ствердно кивнула, розуміючи, що слава цього тихорнця крокує далеко попереду нього, і немає в королівстві людини, яка не чула б про Гермеля. – Можеш не хвилюватися. Зараз вони з Мінсі винаходять нові шляхи й можливості оббирати п’яних клієнтів своїх злачних закладів. А це надовго, знаючи цих двох. Знань і досвіду в них… Там науковий трактат писати треба вже. «П’ятдесят способів розбавити ель». Або… «Поради, як повернути до життя те, що давно померло, без допомоги некроманта».

Моя бурхлива фантазія тут-таки намалювала власників корчм, що вічно гризуться між собою, корпіючи над посібником і тут-таки випробовуючи на практиці те, що радять іншим. Впевнена, що парочка порад будуть взяті зі стелі, аби не розслаблялися читачі. А сама книга потрапить на полиці книжкових крамниць за такою ціною, що, аби її придбати, доведеться продати свою таверну.

Вже чую голос Гермеля: «У цій книзі приховані таємні знання, якими володіти гідні одиниці… Але якщо ви запропонуєте мені гідну ціну, ми можемо домовитися…»

Я пирхнула.

– Саме так! – тут-таки прокоментувала Дія, яка явно подумувала про щось схоже. – Чула, він цього року затримається в столиці. Може, вони з Мінсі все ж наважаться виділити п’ятий кут для «П’яного кнура».

Хтозна?! Те, що ці двоє небайдужі одне до одного, тільки сліпий не бачив. Але ні той, ні той не відмовиться від свого дітища. А від нашої глушини до столиці шлях неблизький, порталів стаціонарних немає. Хоча… хтозна?! Кохання – штука дивна. Воно змушує нас робити дивні, зовсім невластиві нам речі. І при цьому ми, роблячи незвичні й дикі для нас раніше вчинки, почуваємося щасливими.

– Прийшли! – сповістила мене Дія, а я ледь не пройшла повз, замислившись.

Я підвела погляд і завмерла, вражена красою і величчю будівлі, де розмістився столичний, а може, й королівський архів.

Це була височенна будівля, з вузькими, але дуже високими вхідними дверима. Настільки, що здавалося – у ці двері може в’їхати вершник верхи на їздовому ящері. Точнісінько в такому ж стилі вікна, оздоблені кольоровими вітражами. Шпилі, що впираються в саме небо… Словом, я була глибоко вражена і, здається, навіть мову на якийсь час відібрало.

– Вілмар мені не пробачить до кінця днів моїх, якщо з тобою щось трапиться. Тому давай ти будеш хорошою дівчинкою і нікуди без мого відома носа пхати не станеш! Обіцяєш?

– Добре! – скривилася я, почуваючись і справді маленькою неслухняною дівчинкою.

– Обіцяєш? Інакше доступ отримаєш тільки через кривавий підпис під договором, – перейшла до ультиматумів вона, при цьому зберігши напівжартівливий тон.

Але навіть глухому було чути, що це не порожній струс повітря. І в мене всі шанси залишитися без відомостей, за якими я сюди прийшла.

– Обіцяю, що без твого відома і, за бажанням, участі – нікуди лізти не стану і поводитимуся, як мишка під віником.

Дія всміхнулася:

– Сьогодні обійдемося без договору. Вірю тобі на слово! – і уривчасто постукала у двері.

Якийсь час по той бік було тихо. Мені навіть здалося, що просто ніхто не почув нашого стуку. Але згодом почулися кроки, що шаруділи й човгали, і, блимнувши захисним заклинанням, відчинилося невелике, вбудоване просто у двері, віконце. Притому виконане з такою майстерністю, що я навіть не відразу його помітила.

– Хто? – дуже непривітно і скрипуче поцікавилися з того боку дверей.

Здавалося, що постукали ми до сільської баби. З тих, які завжди всім не раді. Мені навіть стало ніяково.

Але Дію цей тон зовсім не збентежив.

– Лендія Орем, леді Орем і Сахірвой, старша фаворитка її величності Гілеї, – відзвітувала сестра Вілмара, а я ледь не присвиснула, вражена не стільки тим, що вона сказала, скільки тим, як вона це сказала. Наче зробила величезну ласку доглядачці архіву.

– Пліткарка! – пирхнула через віконце «бурклива стара».

– Сама така! Я не пліткую, а збираю важливі вісті для її величності. Хоча тобі й не треба це розуміти! Двері відчини. І припини тут із себе дуже важливу цяцю корчити!

Ось у цю мить мені здалося, що дарма ми понад пів години брели столичними вулицями від самого ранку. Нас зараз просто виставлять, і підемо ми… до магів краси. Або по салонах одягу, до модисток… Як і збиралася Дія спочатку.

І ось це було б справді прикро.

Та коли я вже втратила надію на позитивний результат нашого візиту, знову спалахнули двері, і ручка з тихим клацанням повернулася.