Розділ 11

Тяжко зітхнувши, я підвелася і побрела до ванної кімнати.

Варто було переступити поріг – як спалахнули й рівно засвітилися магічні світильники, але не яскраво, а приглушено, створюючи затишну напівтемряву.

Я скинула рушник, який після всіх пригод із ніжно-блакитного перетворився на… чортзна-що. І швидко стрибнула в душ.

Все ж таки водні процедури завжди благотворно впливають на організм. Виходила з ванної я вже не вичавленою ганчіркою, а цілком дієздатною магічною одиницею.

У кімнаті хазяйнувала невисока повненька жінка років п’ятдесяти у простенькій світло-сірій сукні служниці та зібраним в ідеальний пучок волоссям. Вона вправно розправляла на ліжку сукню, явно призначену мені – гарну, насиченого зеленого кольору, з квадратним вирізом, довгим рукавом і суворою прямою спідницею. Але щось мені підказувало, що на мені вона виглядатиме, як на корові сідло.

Я відкашлялася, привертаючи увагу дами, що запрацювалася, і та, наче не чекаючи нікого тут побачити в принципі, підскочила на місці, а потім зобразила настільки ідеальний кніксен, що мені аж щелепи звело. Я так нізащо б не змогла. Слава Світлу, що магиням і не треба розкарячуватися щоразу, як тільки в полі зору з’явиться особа за статусом вища і на вигляд поважніша.

– Прошу вибачення, леді! – пробурмотіла жінка. – Я майже закінчила.

Мені захотілося її виправити. Адже леді я не була, але… біс його знає, що тут заведено, а що ні. І краще дозволити людям помилятися рівно настільки, наскільки в них вистачає фантазії. Почнеш пояснювати, і в них з’явиться такий простір для домислів…

Тому я просто кивнула і стримано подякувала дамі за турботу.

– Вам допомогти вдягнутися? – послужливо запропонувала вона.

І хоч як мені хотілося відмовитися – та глянувши на шнурівку корсета, що ніби назло була на спині, я була змушена погодитися.

– Як я можу вас називати? – запитала я, натягуючи нижню сорочку.

– Еттель! – озвалася жінка, поправляючи якісь стрічки, зав’язки, підв’язки… які взагалі незрозуміло навіщо були на нижній сорочці в такій кількості. – Яка ж ви худенька. Не збагнути, у чому й душа тримається!

Я скривилася, розуміючи, що в армії охочих мене нагодувати й відгодувати – прибуло!

І справді, попри корсет, сукня на мені висіла, як на городньому опудалі.

– Ой, не засмучуйтеся так, – заходилася вмовляти мене Еттель, помітивши розчарування на моєму обличчі. – Зараз усе поправимо… виправимо, і ви будете неперевершені.

Я дуже сумнівалася, що можна було щось виправити.

Запахло розарієм. Ледь відчутно, але все ж таки.

Сукня немов ожила, стиснулася, підлаштовуючись під мою, прости Світло за єресь, фігуру. І через кілька миттєвостей позичене вбрання сиділо на мені так, ніби його шили на мене рівно сьогодні вранці.

– Ось. А ви засмутилися. Ганчірки – вони, навіть дорогі – просто ганчірки.

– Ви маг?! – здивувалася і насупилася я, не зовсім розуміючи, як маг, нехай і не найсильніший, постілі поправляти влаштувався.

– Який там маг? Одне слово! Крапля всього здібностей. Навіть брама Академії не пропустила, коли вступати прийшла, – відмахнулася від мого запитання служниця. – Всього-то магії тієї вистачає на завчені заклинання слабенькі – пил змахнути, дірку заштопати... або ось – сукню підігнати. Мати навчила. Вона була сильніша, але в Академії все одно не вчилася, дід не дозволив і звелів дурницями не займатися, а працювати у швейній майстерні. Тому й заклинання вона завчила з придбаної у мандрівного торговця книги… ось так…. – вона зітхнула і ніби схаменулася. – О! Присядьте на хвилинку!

Я слухняно плюхнулася на край ліжка. Еттель, розправивши мої мокрі пасма по плечах, знову взялася чаклувати. І ось уже руда кучма на моїй голові перетворилася на ідеально укладені локони.

– Хоч його величності представляй! – усміхнулася Еттель. – Красуня ви, щоправда, дрібненька зовсім.

– Це погана спадковість, – видавила я усмішку, підвівшись і боязко наблизившись до дзеркала. І на мить мені мову відібрало. – Ви що, наклали ілюзію?! – здивовано запитала я.

– Та що ви?! Крапелька всього магії ж. На ілюзії я не здатна зовсім. Цьому вчитися треба, – і, наче схаменувшись, замахала на мене руками: – Йдіть уже. Лорд сьогодні – наче в дідька в зубах побував. Зовсім розбитий. Я його таким ніколи не бачила.

А в мене все всередині стислося від усвідомлення того, яку роль у цьому всьому відігравала я.

– Дякую вам! – усміхнулася я, сподіваючись, що усмішка вийшла не вимученою і не надто награною.

– Рада служити… – вона, здавалося, хотіла ще щось додати, але промовчала.

І я вирішила не уточнювати, а просто розвернулася і швидким кроком попрямувала з кімнати.

Збігла сходами, прямуючи до малої їдальні, і завмерла біля дверей, намагаючись зібратися і вгамувати серце, що шалено калатало.

– …Вілмаре, ти ж розумієш, що граєш з вогнем?! – пролунав за дверима вже до скреготу зубів знайомий голос другого принца Ріоґорна, який мене ненавидів. І я передумала поки що входити. Тут теж цілком собі добре. – Вони надто близько підібралися до мети. Вони не на крок – на десять… та що там… сто кроків попереду, а ми все так само тупцюємо на місці й чекаємо незрозуміло чого! Я тебе не впізнаю, Віле. Невже це убозтво так забило тобі памороки?!

– Я вперше і востаннє попереджаю тебе, Едрегоне, не смій принижувати її. Особливо в моїй присутності. Одного разу я не стримаюся, і в тебе стане на одного друга і пару зубів менше!

Принц справді замовк. Ненадовго!

– Еге ж… Це буде жахлива втрата, враховуючи, що в мене, в принципі, друг – один, а зубний лікар – страшенний зануда, – пробурмотів принц і додав примирливо: – Вибач! Я не хотів зачепити твої почуття. Хоча це не означає, що я їх розумію. Віле, скільки жінок за тобою божеволіли?! Вони для тебе власноруч драконів душити готові. Досить одного погляду – і всі вони вже зараз гріли б твоє ліжко, і не факт, що по черзі… Скільки… А ти носишся з худим синюшним курчам, на яке без сліз дивитися неможливо. Що?..