Розділ 10

Якось так я його і уявляла. Чорне провалля в нікуди. Немов чорнильна пляма на полотні світів. Від нього тхнуло мертвячиною, тліном, затхлістю... перебиваючи запах крові.

Я зробила крок назад. Мимоволі, сама того не бажаючи, але спіткнулася і ледь не впала.

І в цю саму мить із порталу виринуло щось.

Я раніше не бачила нічого подібного. Це було чудовисько, що віддалено нагадувало людину, із зеленаво-блакитною шкірою, непропорційно великою лисою головою і маленькими чорними очима, приплюснутим носом і пащею із сотнею, не менше, гострих іклів. Неприродно довгими руками воно впиралося в землю і скоріше принюхувалося, ніж роззиралося. Червонувате світло повного місяця додавало цій істоті ще більшої моторошності.

Один різкий рух – і воно вже повністю в нашому світі. А слідом з'явилося ще одне... а за ним ще і ще. І поки я збиралася з думками і намагалася впоратися з шоком, на майданчику вже опинилося п'ять таких чудовиськ.

Прокляття!

Треба було бігти, кликати на допомогу. І я б так і зробила, якби одне чудовисько не заревло, явно зачувши теплу кров і свіже м'ясо, і не кинулося в мій бік.

Чорт! Та що ж за день такий?! І вже не перший! Мене прокляли, точно вам кажу!

І тут запахло озоном, бурею, грозою, а слідом – зимовим ранком. Чудовисько, що бігло на мене, роззявивши пащу, вперіщило блискавкою, і воно, завищавши і страшенно засмердівши, розпласталося біля моїх ніг.

– О, руда! – почувся голос Ергеля, що вискочив зі снігового порталу. – Цінуй! Усі світи до твоїх ніг він кине...

– Цін-ную! – пропищала я, поправивши рушник і продовжуючи стояти, як заморожена, і витріщатися на смердючу купу, що диміла й мала намір ще секунду тому мене зжерти.

Мене занудило. Захотілося опинитися якнайдалі від цього місця, але ноги наче приросли до землі, і я так і не змогла поворухнутися.

Тим часом із прориву виринуло ще кілька чудовиськ. Я намагалася суто прагматично їх порахувати, але весь час збивалася з ліку. Усе здавалося якимсь неприродним, неправильним... наче надто якісна ілюзія для тренувань...

І тут почалася сутичка. Ергель, оголивши дві сокирки з коротким руків'ям, зчепився з однією з потвор. Другий принц імперії творив заклинання, відбиваючись ще від двох, прикриваючи спину лорду-начальнику Тіньової варти, а сам Віл – закривав прорив, з якого вже лізло ще щось...

І це все мало настільки насичений запах, що паморочилося в голові. Відкрився ще один портал, що пахнув крейдою, і на площу вивалився ректор у чорній нічній піжамі і з криками: «Студентко Кор, йди звідси, під три чорти!» – теж вв'язався в бійку.

А я стояла ні жива ні мертва, не розуміючи, чи то бігти на допомогу, чи то кудись подалі, аби не заважати, у підсумку – просто спостерігала за всім, що відбувається.

– Рішо, йди! – вигукнув Вілмар, навіть не обернувшись до мене. – Сховайся!

І я б, напевно, послухалася його наказу, якби одна з недобитих Ергелем потвор не скочила і не кинулася на Вілмара, щойно другий принц королівства відволікся.

Мій вогонь відгукнувся раніше, ніж я збагнула, що роблю. У руці миттєво сформувалася велика вогняна куля і, перш ніж я зрозуміла, у що встрягаю, – полетіла просто в чудовисько. Якась частина мене глузувала – себе захистити й не спробувала, зате лорда Орема...

Тільки б влучити! Тільки б не схибити!!!

Мені навіть здалося на мить, що сам час прогнувся під моїм страхом, зупинився, щоб я могла запам’ятати кожну мить, кожен подих…

Вогняна куля з тріском і ревом вдарила в спину чудовиську, коли воно вже було за крок від Орема. Заревло полум’я, чи це істота з-за Межі так кричала, що я затулила вуха. І через кілька моїх судомних вдихів на його місці лишилася тільки купка попелу. О, Світло і Темрява, невже це я його так?!

Я невіряче глянула на свої долоні. Здавалося, вони мають бути чорними, як від сажі. Але ні…

– Руда, ти ненормальна?! – закричав Ергель, штовхнувши мене вбік із такою силою, що я тільки на рефлексах і вправності, відстрибуючи, не загубила єдиний свій одяг. – Щезни ти вже нарешті звідси!

Та не встигла я і пари кроків зробити, як звуки сутички вщухли. Практично зовсім. Ще чути було чавкання та хрукіт конаючих породжень Межі, але це вже не була сутичка.

Ще пахло озоном. Я озирнулася на пащу прориву, але від нього залишилася хіба що тріщина, яка сяяла ліловим світлом і пахла грозою.

Все?! Це все?! Все позаду?!

І тільки в цю мить я зрозуміла, як втомилася. Скільки сил вклала в одне заклинання.

– Кор! Двійка за практику!!! – закричав ректор Корайс. – За що я тобі «відмінно» поставив?! Дивно, що на ногах ще тримаєшся!

Але я краєм вуха слухала, як ректор вичитував мені… дивилася на напружену спину згорбленого Орема й розуміла – справжня прочуханка чекає на мене трохи згодом…

– А ваша протеже, ректоре, навіть в одному рушнику здатна зчепитися з тварюками з-за Межі! І вельми успішно! Все ж Академія під вашим керівництвом дедалі більше тішить мене новими кадрами, – глузливо коментував події другий принц королівства. – Це вельми… похвально. Якби ще знати, що вона тут робила в такому вигляді в такий час. Га, не-леді Кор, не просвітите нас?

Я розгубилася, усвідомивши, в якому, власне, вигляді стояла перед чотирма сторонніми чоловіками. І почервоніла від п’ят до маківки, здавалося. І як, справді, все пояснювати? Не розповідати ж усім підряд, що мене в душовій замкнули?

Та й рота розкрити не вийшло. Вілмар ледь чутно, але дуже зло загарчав. Та так, що в мене сироти по шкірі побігли й волосся на голові заворушилося.

Запахом озону мене ледь з ніг не збило, а за крок від мене розчахнувся портал:

– Айрін! – рикнув Віл. Більше мені говорити нічого не треба було. Я миттєво стрибнула через перехід, від гріха подалі.

І опинилася в спальні. Щоправда, не у своїй!

Я вчепилася у свій рушник до болю в пальцях і насторожено роззирнулася.

Спальня виявилася великою, просторою, освітленою кількома магічними світильниками, з величезним, немов складеним із п’яти моїх, ліжком. Від одного погляду на це саме ліжко в мене щось усередині обірвалося й упало в живіт.