Розділ 6

До гуртожитку я брела, ледве переставляючи ноги, подумки лаючи себе на чому світ стоїть. Відчуття, що я добряче влипла, тиснуло на плечі. От чому я не промовчала? І в кого б поцікавитися, хто саме був присутній учора на нашому іспиті?

– Ідене! – покликала я, відчайдушно сподіваючись, що привид мене не залишить саму в невіданні. – І-дене!

Але привид не відгукнувся. Схоже, ректор дав йому важливіше завдання, ніж панькатися з однією не дуже розумною студенткою, яка хронічно влипає в неприємності.

Можна ще зайти до Стефана, але вони вчора добряче відсвяткували першу сесію. До того ж у них уже сьогодні канікули, і, швидше за все, на цей тиждень усі розбіглися хто куди. Мені бігти було нікуди. Не те щоб зовсім. Можна було б вирушити у своє село, побачитися з тіткою Шаріною, але Вілмар навряд чи мені дозволить поїхати самій. А просити його мене супроводжувати… у нього й так від мене самі проблеми й головний біль.

Краще вже пересиджу цей тиждень у гуртожитку, підтягну теоретичний матеріал, що кульгає… а там, диви, все вляжеться, і під кінець зими я змогу, як і всі, провідати рідний дім…

– Рішко! Ріш-ко! – заверещала ледве не у вухо Сіль. – Ну оглухла ти, чи що? Ні наздогнати, ні докричатися неможливо!

– Чого ти репетуєш, як божевільна? – скривившись, запитала я і тільки тепер помітила, що стою біля входу в гуртожиток. І справді, трохи замислилася.

– Бо тільки з п’ятого разу докликатися тебе й змогла! Ти чого така… приморожена?! Не склала, чи що?

– Та ну тебе! Склала! Все чудово! Просто… – я зам’ялася, але все ж вирішила поскаржитися подрузі: – Наша вчорашня прогулянка відгукнулася сьогодні.

Сільвія зніяковіла.

– Вибач! Якби я знала… Але там же десять хвилин пішки. Хто подумав би, що ми Орему на очі потрапимо?

І в цю мить я зрозуміла, що Сіль уявлення не має, що коїлося вчора практично поруч із нами. Я, в принципі, теж не зовсім розуміла, але відьма не відчувала ні запаху крові, ні сили магів…

– Думаю, я зможу загладити свою провину, – ухильно зронила я.

Хай краще сама робить висновки. Досить уже на сьогодні одкровень, раз ледь не видала всі свої таємниці. І нехай Сіль моя подруга, але… хтозна, як вона буде до мене ставитися, якщо дізнається про темний бік мого дару.

І в цю мить я гостро, як ніколи, відчула – наскільки ж я самотня, наскільки чужа… Адже хтозна, скільки ще мені зустрінеться магістрів Дейремів, які завжди вважатимуть, що всі, хто має справу з Межею, несуть лише зло?! Скільки разів мені доведеться виправдовуватися, брехати, приховувати… викручуватися, намагаючись здаватися кращою, довести, що темний дар теж може бути використаний на благо…

У цю мить я щиро заповажала і... пошкодувала ректора Корайса. Він знав, що казав.

– Ну й слава Світлу! Тоді ходімо, на нас уже чекають, – тут-таки розпрощалася з докорами сумління Сільвія.

– Куди йдемо? – насупилася я, все ще перебуваючи у своїх терзаннях.

– Як куди?! Рішко, ти зовсім забула, про що ми вчора з тобою розмовляли? – і, не помітивши жодної реакції з мого боку, Сіль нагадала: – До Віщунок ідемо! Заодно з’ясуємо, чи пробачить тебе твій… ненаглядний.

Сіль зухвало підморгнула, а я ледь стрималася, щоб не скривитися. Колись мама казала: «Якщо не хочеш засмучуватися, не ворожи на майбутнє. Що б ти не дізналася, реальність – перевершить будь-які твої очікування. І не завжди в кращий бік…”

– Сільвіє, а давай мені не ворожитимемо, а просто я з тобою сходжу, – запропонувала я, розуміючи, що хочу взагалі-то прийняти душ і провалятися день у ліжку. – Потопчуся біля дверей. Навіть підслуховувати не буду, що там тобі напророкують!

– Ти найбільш занудний бойовий маг в історії Ріоґорна! Або… Слухай, якщо в тебе немає грошей…

– Є в мене гроші.

Слава Світлу і Темряві, хоч щось хороше я можу згадати про лорда Шеррінга – позичений у нього гаманець. З моїми скромними апетитами я ледь чи кілька разів заглядала в той самий кошель. До того ж і форма, і канцелярія з книжками – були люб’язно надані Академією. І все, на що я витратилася – більш-менш нормальне плаття для виходу в місто. Щоправда, і нагоди його вдягти не представилося. Бо в місто ми вийшли всього-то кілька разів, і те… форма, як виявилося, мені дуже пасує, і міняти її на плаття зовсім необов’язково.

– Ну тоді я тебе зовсім не розумію. Як можна не хотіти знати, чи кохає тебе твій єдиний і ненаглядний?

– А якщо не кохає тебе Міель – бігтимеш його кидати?

Сільвія задумалася. Навіть насупилася.

– Ну ти й даєш! – розсміялася я. – Гаразд, ходімо! А то й справді ще до ворожінь усяких кинеш його. Прямо зараз.

Може, Сільвія й хотіла обуритися, але передумала. Поки я на все згодна, вона потягла мене вгору сходами на другий поверх.

На поверсі віщунок було людно. Схоже, ділечко з ворожінь на судженого виявилося вельми прибутковим.

Адміністрація не прискіпувалася, бо пророкування – не зовсім магія. Тобто магія, але пасивна. Вона не впливає на фізичний стан того, кому ворожать. А взаємодія з аурою – мінімальна. До того ж віщуни – найбільш непостійні маги. Навчити їх практично неможливо, домогтися роботи саме на замовлення – складно. І не факт, що ворожіння на замовлення – не просто результат бурхливої фантазії ворожки.

Це була друга причина, через яку я не рвалася випитувати долю.

До всього іншого, найсильніші й найточніші пророцтва – спонтанні та стихійні. І вони можуть наздогнати віщуна де завгодно, а не тільки в темній кімнаті зі свічками та іншим реквізитом, який наганяє важливості.

Але чомусь нікого ця істина не бентежила. Про неї згадували тільки тоді, коли пророцтво не влаштовувало клієнта. Завжди була можливість сказати, що це все просто пустощі й запудрювання мізків.

І тим не менше народу було – не проштовхнутися. Навіть цілительки з групи Рівс підпирали стінку. І сама вона теж топталася біля вікна. Все ж Немея Рівс мене дратувала... Ні її каяття, ні вибачення не змогли примирити мене з тим фактом, що вона зазіхала на моє життя. Навіть якщо не підозрювала, що саме творить.