Розділ 5

– Кор, тільки ти можеш запізнитися на іспит, влаштований особисто для тебе! – уколов мене ректор, коли я ввалилася на арену для практичних занять – засапана, скуйовджена й перелякана, наче після зустрічі з кам’яним тролем.

Та замість відповіді я так і застигла з роззявленим ротом. Крім похмурого Вілмара й незвично веселого ректора, тут була ще одна людина.

– Схоже, ваша протеже теж учора відзначала складання першої сесії, – глузливо зауважив пан у сріблястому костюмі, що був присутній учора на загальному іспиті. – Леді, вам не здається, що ви зарано почали святкувати?

– Я не леді! – трохи роздратовано виправила я дивного зверхнього дядечка, який мене трохи лякав і страшенно дратував. І взагалі, він мені якось не подобався. Було в цій людині щось відразливе. – Трохи перехвилювалася перед заключною частиною сесії, але вже готова до випробування.

– Дуже сподіваюся, що це справді так, і я не змарную час дарма.

Не знаю, що він такого мріяв тут побачити, але явно не заспану студентку, яка намагається зібрати всю свою волю в кулак. А його зневажливий вираз обличчя… у мене вже виникло бажання жбурнути йому чимось у лоба.

Тому я перевела погляд на Вілмара – напруженого й знервованого, наче це йому належало іспит складати. Навіть захотілося підбадьорливо йому всміхнутися, але вчасно схаменулася і, задерши підборіддя, поцікавилася:

– Ми можемо починати?

– Гадаю, що справді краще не гаяти часу, – зронив Вілмар. – Студентко Кор, ви готові?

– Так, магістре Орем! – слухняно озвалася я, намагаючись більше не дивитися на Віла. Бо мені досі здавалося, що я відчуваю його поцілунки на губах і жар його рук… Чорт! Хоч би не видати себе перед усією комісією.

– Тоді будьте такі ласкаві, продемонструйте нам три атакувальні заклинання різних типів.

Я перевела подих і обернулася до мішені, що виринула тієї ж миті й націлила на мене зброю. Метальний спис нібито.

Моя магія відгукнулася, наче тільки того й чекала весь цей час, а в руці з’явилася найпростіша й доволі потужна вогняна куля. Головне – влучити. Як там Вілмар казав? Тримай ціль у полі уваги, і заклинання саме її знайде!

Легко сказати.

Та навіть попри те, що вся моя увага була зосереджена на трьох людях, які свердлили мені спину поглядами, – я влучила. Не зовсім чітко, здається, ледь зачепила руку фантомного супротивника, але мішень розсипалася купкою попелу.

Хух! Не все так погано. Та не встигла я зрадіти, як вистрибнула ще одна мішень, і я знову звернулася до резерву, створивши кілька маленьких, але швидких і влучних вогняних пульсарів. Вони один за одним прошили ціль наскрізь.

– Чудово! – похвалив мене ректор.

І, щоб я не сильно раділа, з’явилося відразу три мішені.

Прокляття.

Цього Віл мене ще не вчив. І, здається, мішені з’явилися не з його ініціативи. Ну й нехай.

Я прикрила очі на мить, концентруючи увагу на всіх трьох мішенях одночасно і на власному резерві. Три вогняні стріли. Дві влучили точно в ціль – третя ледь зачепила мішень.

От…

Я скреготнула зубами, але притлумила розчарування й обернулася до викладачів, чекаючи на вердикт.

Усі троє мовчали. Якось задумливо й тяжко. Настільки нестерпно довго, що мені захотілося запитати – «ну як?».

– Досить непогано! – підсумував чоловік у сріблястому костюмі. – Зізнаюся, я помилявся, коли казав, що дівчині не місце на факультеті бойових магів. А ви, ректоре Корайс, мали рацію.

– Буду дуже радий, якщо ви свої слова підкріпите матеріально й підпишете дозвіл мені самому вирішувати, на який факультет розподіляти студентів.

– Рада буде обурена.

– Вона не стане опиратися вашому рішенню…

Маг підібгав губи, замислився, з’єднавши кінчики пальців.

– А як у вашої студентки справи із захистом? – несподівано запитав маг у сріблястому костюмі, і тут-таки в ніс ударив запах снігу, зимового ранку…

А в мене перехопило подих. Не так давно я вже зустрічала запах цієї магії. Там, у провулку. Він там був…

З його пальців зірвалося заклинання, і в мене полетіли снігові вихори. А я, не усвідомлюючи, що, власне, роблю, звернулася до другого боку свого дару. І нехай заклинання було звичайнісіньке – «Щит», але витканий він був із чистої темряви. Дрібні смерчі вдарилися об щит і не розсипалися, як мало б статися. Моє захисне заклинання поглинуло їх.

Та я не надала цьому значення, прибравши захист і випаливши:

– Це були ви! Вчора. У провулку ви… Що ви там робили?

– Ду-уже цікаво! – протягнув маг.

Ректор закашлявся, Вілмар скреготнув зубами так, що навіть у мене щелепи занили. Здається, я сказала щось не те. Або бовкнула зайве. Але куди тепер відступати?

– І з чого, не-леді Кор, ви взяли, що людина мого становища вештатиметься по підворіттях? Вважаєте, мені нічого робити?

Чорт! І справді, з чого я взяла? Не скажеш же, що я відчувала запах його магії. Навряд чи присутні оцінять таку пікантну особливість мого дару.

Ох-хох!

Я знервовано стискала руки в кулаки й зацьковано зиркала то на ректора Корайса, то на наставника Орема.

– Я вважаю… – почав Вілмар, але маг скинув руку, закликаючи до мовчання.

– Мені цікаво почути, що скаже студентка Кор. З нею дуже цікаво спілкуватися, ти не вважаєш?!

Вілмар, схоже, не вважав. Але промовчав. Хто ж, чорт би його забрав, це такий, що навіть лорда-начальника Тіньової варти здатен заткнути коротким жестом?! І в що я знову влипла, необдумано ляпнувши те, що перше спало на думку? Ну, Рішко, ось тепер думай, як би так і не збрехати майже, і не видати всі свої секрети одним махом!

Я перевела подих і, зібравши всю свою волю та хоробрість, подивилася в очі в’їдливому магу. Спокійно, прямо… Я нікого не вбивала! А от він… не факт. Ох, не факт! На жаль, це ще довести треба.

– Я вас бачила! – майже не збрехала. Запах його магії був настільки яскравим і насиченим, що здавалося, ніби я справді його бачила на власні очі.