Розділ 4

І тільки я про це подумала, як в обличчя дихнуло таким знайомим, рідним і улюбленим ароматом озону. На очі навіть навернулися сльози полегшення й радості.

Замерехтів ліловий портал, і я відразу звела руки, загасивши вогненну кулю.

- Айрін! - проричав лорд-начальник Тіньової варти одночасно зі своєю появою. Над нами завис світловий пульсар, і я зрозуміла, що неприємностей мені все-таки не минути, але навіть це усвідомлення не зменшило моєї радості від зустрічі. Він був злий, як голодний упир, але помітивши Сильвію, взяв себе в руки. - Кхм... Студентка Кор, студентка...

- ...Ірем! - промекала Силь, явно так само, як і я, будучи вкрай щаслива від такої несподіваної зустрічі.

- Ірем! - повторив Віл і трохи не ричачи поцікавився: - Якого темного ви обидві тут робите? Вам пригод на... хм... не вистачає?

- Ми тут... - початку  було Сильвія, але я зарядила їй ліктем під ребра й випалила:

- Бабусю Сильвії провідати вирішили. Вона прихворіла! От ми й... ну ви розумієте...

- Я так і подумав, - поморщився Віл, не оцінивши мою розповідь. - Геть обидві в гуртожиток. - І відразу портал відкрився знову. - І щоб носа не показували до ранку!

І ми, абсолютно мовчки, побрели в зазначеному напрямку. Але коли Силь уже пропала в тріскочучому розрядами переходові, Віл притримав мене за руку й прошептав біля самого вуха так, що в мене мурашки по шкірі пробігли:

- Сподіваюся, ти придумаєш більш правдоподібне виправдання цим прогулянкам до мого повернення!

Я втягла голову в плечі й прискорила крок. Мені влетить. Мені однозначно влетить.  Мені ще ого-го як влетить.

- Так чого ж ти не сказала, що того… ну… з лордом начальником водиш? - відразу налетіла на мене Силь, ледве я встигла опинитись у своїй власній кімнаті.

От кому що, а Сильвії справи сердечні. Усюди їй стосунки ввижаються...

- Ти зовсім дахом поїхала?! - старанно зображуючи ображену й обурену безвинність, відповіла я питанням на питання. - Із чого ти взагалі це взяла?

- З того, що він знайшов тебе в місті, виходить, на тобі його маяк! - прийнялася загинати пальці відьма. - З того, що він відкрив портал прямо у твою спальню, демони бий! І з того, що він був злющий та збирався влаштувати тобі прочуханку прямо там - у провулку! Тобі ще які-небудь докази потрібні?

І правда, вийшло якось...

- Я дуже сподіваюся, що ти не станеш кричати про це на кожному повороті, - видихнувши й усвідомивши, що портал і правда закинув нас у мою спальню, попросила я. - Це не та новина, якою варто ділитися.

- Знову мене за дурепу тримаєш? Або, думаєш, я не розумію, що лордові Орему влетить. Звичайно, я буду мовчати. Тільки ти тепер точно із мною до віщунок ідеш. Мені одній страшнувато щось.

Я хмикнула, стримавши смішок, що ледве не прорвався.

- Думала, ти нічого не боїшся. Он як бігла в темний провулок назустріч неприємностям.

- Всі люди бояться невідомості й дурних пророцтв!

- Так навіщо пророкувати долю?

- Щоб тобі сказали, що все буде добре!

Суперечливо якось, але в кожного своя правда й логіка.

- Все! Я спати хочу! - зовсім негостинно натякнула я Сильвії.

Вона справді й до ранку б сиділа й перетирала свіжі й не дуже свіжі новини. Але в мене відверто не було на це сил. Уперше я пошкодувала, що не здавала практику, як всі нормальні студенти. А була вшанована великою честю. Так би спала, як і всі мої одногрупники. Може навіть, у коморі або підсобці в тіточки Мінсі. Так ні ж.

Я кинула на стілець свою улюблену торбинку, швидко стягнула формену куртку, чоботи й штани, залишившись в одній сорочці. І побрела в умивальню. У душ ранком сходжу, а поки умитися, надягти нічну сорочку й спати.

Це я так планувала. На ділі не виходило й очі зімкнути. Навіть укутавшись у ковдру до самих очей і згорнувшись калачиком, я однаково не могла не думати про те, що трапилося.

Нові, такі насичені аромати магії дотепер лоскотали ніздрі й лякали до гикавки. Я закривала очі й знову опинялась в тім провулку, чула, як тріпочуть крильми дрібні шалівки, відчувала цей холод і аромат... така полярно різна суміш запахів двох різних магічних дарів. І цей нудотний сморід крові...

Що ж там діялося? Хто йшов за нами по п'ятах?

Запахло озоном, і серце пропустило удар. Я сіла на ліжко й прикусила губу, не розуміючи, що мені робити. З одного боку, я була щаслива знову опинитись поруч із ним. З іншої, правдоподібних пояснень поки не придумалося, а отримувати за безголовість не хотілося.

Тихий стукіт у двері.

- Айрін! Ти не спиш? - голос начебто спокійний. Убивати мене, може, і не буде.

Звичайно, це не факт, але я однаково відгукнулася:

- Ні! - чи пристойно запрошувати у свою спальню дорослого чоловіка практично опівночі? Плювати! - Заходь!

Скрипнула двері.

Я затамувала подих. У місячному світлі, що падало білястим полотном через вікно в кімнату, він здавався якимсь нереальним. Темною тінню, що насувалась на мене.