Розділ 4

І тільки я про це подумала, як в обличчя дихнуло таким знайомим, рідним і коханим запахом озону. На очі навіть навернулися сльози полегшення й радості.

Замерехтів ліловий портал, і я тут же звела руки, загасивши вогняну кулю.

– Айрін! – заревів лорд-начальник Тіньової варти одночасно зі своєю появою.

Над нами завис світловий пульсар, і я зрозуміла, що неприємностей мені все ж не оминути, але навіть це усвідомлення не зменшило моєї радості від зустрічі. Він був злий, як голодний упир, але помітивши Сільвію, опанував себе.

– Кхм… Студентко Кор, студентко…

– …Ірем! – пробекала Сіль, явно так само, як і я, будучи вкрай щасливою від такої несподіваної зустрічі.

– Ірем! – повторив Віл і, ледь не гарчачи, поцікавився: – Якого темного ви обидві тут робите? Вам пригод на… гм… не вистачає?

– Ми тут… – почала було Сільвія, але я зарядила їй ліктем під ребра і випалила:

– Бабусю Сільві провідати вирішили. Вона прихворіла! От ми і… ну ви розумієте…

– Я так і подумав, – скривився Віл, не вражений моєю розповіддю. – Ану марш обидві в гуртожиток. – І тут-таки портал відкрився знову. – І щоб носа не показували до ранку!

І ми абсолютно мовчки побрели у вказаному напрямку. Але коли Сіль уже зникла в переході, що тріщав розрядами, Віл притримав мене за руку і прошепотів біля самого вуха так, що в мене сироти по шкірі пробігли:

– Сподіваюся, ти вигадаєш правдоподібніше виправдання цим прогулянкам до мого повернення!

Я втягнула голову в плечі й прискорила крок. Мені перепаде. Мені однозначно перепаде. Мені ще ого-го як перепаде.

– То чого ж ти не сказала, що шури-мури з лордом-начальником крутиш? – тут же налетіла на мене Сіль, тільки-но я встигла опинитися у своїй кімнаті.

От кому що, а Сільвії справи сердечні. Всюди їй шури-мури ввижаються…

– Ти зовсім здуріла?! – старанно зображуючи ображену й обурену невинність, відповіла я запитанням на запитання. – З чого ти взагалі це взяла?

– З того, що він знайшов тебе в місті, отже, на тобі його маяк! – заходилася загинати пальці відьма. – З того, що він відкрив портал просто у твою спальню, демони заберіть! І з того, що він був у сказі й збирався влаштувати тобі прочухана просто там – у провулку! Тобі ще якісь докази потрібні?

І справді, вийшло якось…

– Я дуже сподіваюся, що ти не станеш кричати про це на кожному розі, – видихнувши й усвідомивши, що портал і справді закинув нас у мою спальню, попросила я. – Це не та новина, якою варто ділитися.

– Знову мене за дурепу маєш? Чи думаєш, я не розумію, що лорду Орему влетить? Звісно, я мовчатиму. Тільки ти тепер точно зі мною до Віщунок йдеш. Мені самій страшнувато щось.

Я хмикнула, стримавши смішок, що таки прорвався.

– Думала, ти нічого не боїшся. Он як бігла в темний провулок назустріч неприємностям.

– Усі люди бояться невідомості й лихих пророцтв!

– То навіщо пророкувати долю?

– Щоб тобі сказали, що все буде добре!

Суперечливо якось, але в кожного своя правда і логіка.

– Все! Я спати хочу! – абсолютно негостинно натякнула я Сільвії.

Вона й справді до ранку сиділа б і перетирала кісточки всім свіжим і не дуже свіжим новинам. Але в мене відверто не було на це сил. Вперше я пошкодувала, що не складала практику, як усі нормальні студенти. А удостоїлася великої честі. Так би спала собі, як і всі мої одногрупники. Може навіть, у коморі чи підсобці в тітоньки Мінсі. Так ні ж.

Я кинула на стілець свою улюблену торбину, швидко стягнула формену куртку, чоботи й штани, залишившись в одній сорочці. І побрела до вмивальні. У душ вранці сходжу, а поки – вмитися, одягти нічну сорочку і спати.

Це я так планувала. На ділі не виходило й очей склепити. Навіть закутавшись у ковдру до самих очей і згорнувшись калачиком, я все одно не могла не думати про те, що трапилося.

Нові, такі насичені запахи магії досі лоскотали ніздрі й лякали до гикавки. Я заплющувала очі й знову опинялася в тому провулку, чула, як лопочуть крилами дрібні шалівки, відчувала цей холод і запах… така полярно різна суміш запахів двох різних магічних дарів. І цей нудотний запах крові…

Що ж там коїлося? Хто йшов за нами по п’ятах?

Запахло озоном, і серце пропустило удар. Я сіла на ліжку і прикусила губу, не розуміючи, що мені робити. З одного боку, я була щаслива знову опинитися поруч із ним. З іншого, правдоподібних пояснень поки не вигадалося, а отримувати на горіхи за безголовість не хотілося.

Тихий стукіт у двері.

– Айрін! Ти не спиш? – голос наче спокійний. Вбивати мене, може, й не буде.

Звісно, це не факт, але я все одно відгукнулася:

– Ні! – чи пристойно запрошувати у свою спальню дорослого чоловіка практично опівночі? Байдуже! – Заходь!

Рипнули двері.

Я затамувала подих. У місячному сяйві, що падало білястим полотном крізь вікно в кімнату, він здавався якимось нереальним. Темною тінню, що насувалася на мене.

Чи це наслідки пережитого цього вечора.

Рипнуло ліжко, коли Віл присів скраєчку поруч зі мною, і мені стало катастрофічно бракувати повітря. Обличчя обдало жаром, а серце калатало біля самого горла, не дозволяючи не те що говорити, навіть дихати ставало важко.

– Ти спеціально шукаєш пригоди на свою чарівну… голову?! – якось втомлено поцікавився Віл.

Я не бачила його обличчя, але мені здавалося, що воно втомлене й сумне.

– Ні, – голос захрип, і я прочистила горло, перш ніж продовжити. – Це вони… мене самі!

Набравшись сміливості, я простягнула руку і провела кінчиками пальців по його щоці. Але Віл тут-таки перехопив її і торкнувся губами долоні.

Повітря миттю вилетіло з грудей із різким зітханням, а серцю стало затісно в грудях.

– Я скучив, – точно таким самим хрипким голосом видихнув Віл, обдаючи гарячим подихом мою руку.

З голови миттю вивітрилися всі думки, сумніви, страхи…

– І я, – озвалася я на його слова. І тієї ж миті він рвучко висмикнув мене з-під ковдри, а за мить я вже сиділа в нього на руках. Недозволено близько. Відчуваючи жар його рук крізь тонку нічну сорочку.