Розділ 3

Підготуватися в мене так і не вийшло.

Полігон для практичних занять був зайнятий студентами четвертого курсу. І все, що мені вдалося – спостерігати за їхніми тренуваннями. Звісно, видовище ще те. Навіть у порівняння ніяке не йшло з нашими влучаннями малими пульсарами у нерухомі мішені.

Це були реальні поєдинки. Захопливі аж до сліз замилування. Чіткі рухи, взаємодія з резервом... як танець... З голови вилетіли всі сторонні думки й терзання.

Мені лишалося тільки кусати губи і мріяти, що якщо я довчуся до четвертого курсу, теж буду не гірша.

Хлопці майстерно комбінували і чергували захисні та атакувальні заклинання. Особливо цікаво було дивитися на групову роботу. На жаль, мені таке не світить. Поки що. Бо практичні заняття в мене все так само вели Орем або Корайс окремо від усієї групи. Честь величезна, але... я все ж мріяла бути звичайною студенткою, а виходило як завжди. Чому так? Якщо за словами того ж Вілмара – мені вже не варто було ні про що хвилюватися. Чітко мені ніхто пояснювати не збирався.

До гуртожитку я поверталася зі змішаними почуттями. З одного боку, поєдинок справив на мене незабутнє враження. З іншого, тепер у голові зародилися сумніви – а що, якщо я так ніколи не зможу?

І обґрунтовані, до речі. Бо якщо об’єктивно, то я була слабша за хлопців фізично. Магічний потенціал інших студентів я оцінювати не могла, але щось мені підказувало, що і в магічній дуелі мені надеруть... вуха. А всі ці танці з палицями на арені для спарингів доводили мене поперемінно то до сказу, то до розпачу. Я їм була не суперник. І тепер я справді починала шкодувати, що не змінила факультет ще тоді, одразу. Перевелася б на погодний або... та на будь-який інший.

– О, Рішко! Шукаю тебе вже биту годину! – вилетіла на ґанок гуртожитку Сіль.

Виглядала вона так, наче щойно пережила сутичку з упирем і задушила його голими руками. Точніше, зацілувала до смерті. Ну, це я такий висновок зробила з її задоволеного виразу обличчя. І тільки скинула брову, чекаючи продовження такого гучного початку розмови.

Сам упир, схоже, теж від сутички отримував задоволення, бо сяяв, як новий мідний таз, з’явившись через кілька хвилин після відьми.

Упирем, щоб ви не сумнівалися, виявився наш заступник старости. І якщо чесно, то мені не дуже подобалося це їхнє кохання. Надто він... легко закохувався. Сім разів на тиждень точно, і щоразу – на все життя.

У Сільвію він закохався у вівторок, і судячи з того, що вже аж п’ятниця, то це найдовгостроковіший і найсерйозніший його роман. Але все одно я не дуже вірю в те, що наступною зупинкою буде Вівтар єднання душ. І шкода буде, якщо він розіб’є серце моїй подрузі. Вона йому цього не пробачить. А скривджена відьма – гірше, ніж нашестя дрібних демонів з-за Межі. Поки не помститься – не заспокоїться.

– Тебе ще й Стефан шукає. Віддячити! – подав голос заступник старости, абсолютно проігнорувавши мій невдоволений погляд.

І я швидко пригадала, як здорово підсобила другові на іспиті. Так, дякувати й справді є за що!

– До речі, ходімо святкувати, – одразу змінив тему Міель, граційно зістрибнувши з ґанку й галантно подавши руку Сільвії. – Мене відправили по тебе. Всі вже у «П’яному кнурі». Ель гріється… куріпки холонуть… Га?

Я хотіла відмовитися. Віл мене за самовільну відлучку по голівці не погладить. Хоча – знову ж таки, за його словами – нічого мені вже не загрожує. Але після слова «куріпки» тверезий розум геть відібрало.

– Мені взагалі-то завтра практику ще складати… – опирався здоровий глузд.

– Так ти й недовго, – спокушав одногрупник. – Пів годинки посидимо – і назад. Будеш нудьгувати й медитувати у своїй «шпаківні».

«Шпаківнею» наші хлопці називали кімнати в гуртожитку. Хоча, як на мене, у них ще було доволі просторо й набагато затишніше, ніж на деяких заїжджих дворах.

Я зітхнула.

Після елю з куріпками я дрихнутиму, але це вже несуттєве уточнення.

Мені навряд чи варто хвилюватися. Впораюся завтра. Все одно тренуватися вже немає ні часу, ні місця, ні душевних сил.

– Пів годинки… – підморгнув одногрупник, приобійнявши однією рукою за плечі Сіль, а другою мене. – І потім продовжуйте занудствувати й зубрити. Обидві!

У цю мить я глянула на Сільвію і зустрілася з таким благальним поглядом…

– Тільки пів години! І ні хвилиною більше!

На столицю повільно опускався вечір.

Сонце забарвило білосніжні шпилі головного храму в теплі ніжно-рожеві тони. Скоро знову затягнеться сезон дощів. І такі вечори стануть рідкістю.

На вулиці виходила трохи лінива міська публіка. Частіше парами, але дехто, зазвичай кавалери, і поодинці. Перші відвідували частіше кав’ярні та ресторації, другі – таверни й коханок.

На нашу трійцю мало звертали уваги.

Маги, в принципі, народ специфічний. Їм дозволялося набагато більше, ніж простій містянці, що досягла повноліття. Та й за косі погляди можна поплатитися. І хоч за законом ми не мали права застосовувати магію, якщо на те не було вагомої причини, все одно мало хто ризикував перейти дорогу навіть студенту академії.

Та й у разі чого, дрібні побутові заклинання коштували у студента третього-четвертого курсу набагато дешевше, ніж у досвідченого дипломованого мага зі ступенем магістра. І на те, що ліцензії на надання магічних послуг у студентів, звісно ж, не було, заплющували очі абсолютно всі.

По справедливості – мені здається, що старші колеги спеціально віднаджували клієнтів із дрібними замовленнями, виставляючи ціну за виведення мишей приблизно таку саму, як за утихомирення дрібного водного духа в колодязі або за позбавлення зятя від неспокійного привида тещі. Тому бур’яни, миші, таргани та інші дрібниці побуту діставалися студентам для практики і на свіжий ель.

Це я до того, що студентів Редверзької Академії магічних мистецтв любили, напевно, навіть більше, ніж професійних магів, які працювали або на корону, або на осіб, до неї наближених. І поводилися відповідно.