Розділ 2

Академічний звіринець зустрів мене лементами й обуреними криками. Як, втім, і завжди.

- ...А щоб тебе Виворіт засмоктав, тварина нечестива! - вивергав прокльони доглядач звіринцю, тикаючи ціпком між прутів і намагаючись щось там дістати.

У відповідь на це ламія висунула довгого зміїного язика, майже діставши до носа чоловіка, і дзвінко розсміялася.

- Зайди й забери! - проспівала вона, а пан Унорс вилаявся так витіювато й хитромудро, що навіть мене пройняло.

Взагалі, напівдіва-напівзмія хоч і виглядала, нехай і по пояс, як жінка, але була більше звіром, ніж людиною.

Правда, що приховувати - людська її частина була неймовірно гарна. І так само жахлива - зміїна. А може, це зіграла злий жарт моя особиста ворожість до гадів повзучих. Ненавиджу змій.

І нехай ламія вміла говорити, але зараховувалася саме до небезпечної нерозумної нечисті. На цих тваринах  добре відпрацьовувати спритність. Так Ергель говорить. Але як на мене, стійкість до жіночих чарів на них відпрацьовувати ще краще. У першу чергу тому, що, як і будь-яка нерозумна погань - вони не визнавали одягу. Загалом, уявляєте, як у нас тепер хлопці ставляться до наочної бестиології?

- О, Рішенько! - нарешті помітив мене доглядач звіринцю. - Весела. Здала?

- Ага! - посміхнулася я.

- Вітаю! Я в тобі й не сумнівався.

- Дякую! - і мотнувши головою убік звиваючоїся лимії, запитала: - Що вона знову у вас стягла?

Це була... гра, напевно - ламія щодня умудрялася стягнути що-небудь у доглядача, а він потім з лайками й прокльонами повертав украдене. І так щодня. Щось мені підказує, що, незважаючи на всі лайки, пан Унорс теж одержував деяке задоволення від цієї гри.

- «Іскри танцюють у тьмі. Він прийде. Владика з Вивороту стукається у ворота. Полум'я освітить йому шлях», - завела свою улюблену пісеньку ламія, припавши до прутів і забувши про поцуплений капелюх доглядача.

А в мене по шкірі пройшов уже звичний холодок. Щораз, коли я приходила, вона повторювала ці слова. Завжди однаково. Завжди з якимсь особливим зловтішним смішком і придихом на слові «Владика». І мені хотілося тікати куди подалі із всіх ніг.

Ця пісенька була особисто для мене. Але розуміла це тільки я. Або це параноя? Світло й Пітьма! Я з глузду з’їду.

Але ж уже подумалося, що всі кошмари залишилися в минулому. Шеррінг мертвий. Леді Етельверг - втекла з королівства або зачаїлася настільки, що навіть кращі шукачі королівства не можуть неї знайти. А від них, до слова, не втік раніше ніхто. Ну або так прийнято вважати. Єдиний лист від батька... так, може, воно взагалі просто Шеррінгом на ходу придумано, щоб зіпсувати мені життя. І тільки перстень із дивним каменем дотепер валяється в мене в ящику стола. Ніяк не можу вирішити, що з ним робити. Треба було викинути його відразу. Ну або продати. Рука поки не піднімалася.

Обірвався й ланцюжок дивних убивств. Правда, коливання магічного тла не припинилися. Як і прориви. Віл говорить, що на зміцнення межі між світами потрібен час і сильні стихійники, здатні працювати в парі з некромантами. А вони ніяк не поділять вплив.

Так завжди. За дрібними сварками ми не бачимо великого лиха.

Загалом, я думала, що можу перевести подих і жити спокійно. Учитися. Веселитися. Бути просто звичайною коханою дівчиною...

І отут ця... прости Світло мою душу!

- Знову завела! Пшла геть! - лайнувся пан Унорс, скориставшись тим, що ламія відволіклася, вивудив із клітки свій капелюх, струснув і знову вилаявся. - От скільки ж вона мені речі псувати буде? Завтра ж піду до ректора й попрошу... ні... вимагатиму збільшення платні. Ну подумай, Ріш, то капелюх, то рукавички. А вчора навіть чобіт умудрилася сперти. Ну от як вона це робить?! А? Я тобі зроблю, падлюко! - і для більшого лякання доглядач погрозив кулаком.

Правда, на ламію це не призвело ніякого впливу. Вона, вчепившись у прути своєї клітки, дивилася на мене немиготливим поглядом жовтих зміїних очей. З такою єхидною посмішкою, що й мені страшно схотілося з'їздити їй по демонічно гарному обличчю.

- Володар уже у воріт... - вискалилася вона.

- Піду я, пане Унорс, - із силою стримавшись, обернулась я спиною до нечисті.

- Іди-Іди! Твоя вихованка знову й крихти в пащу не взяла. Воно хоч і темна кров, а шкода її. Шкода.

Я кивнула й направилася до клітки, де була замкнена химера.

«Володар уже у воріт...»

Щоб ти подавилася, зараза! Тільки настрій псувати й здатна.

Химера й правда була знову не в гуморі. Звернулась в далекому куті, обернувшись скорпіонячим хвостом. І навіть мій прихід сприйняла без звичної радості.

Її миска дійсно була повною. Хоч раніше Хима вилизувала її до блиску. Дивно.

- І що в тебе трапилося? - запитала я, присівши навпочіпки.

Я усе ще боялася її. До сверблячки в пораненій нозі. Але чомусь приходила щодня просто... чорт його знає, для чого я ходила сюди. Але однаково знаходила час просто посидіти біля клітки й поговорити з небезпечною й страхаючою поганню.

Хима підняла очі й у ту ж мить підхопилася відразу на всі лапи, ощерилась і вискалилася. Утробно заричала й кинулася на мене.