РОЗДІЛ 12. ЛІС СІРАТИ

Ліс Сірати ще димів після битви.
Повітря було насичене запахом спаленої магії, вологого листя й металу. Дерева стояли поранені — з тріщинами на корі, зі зламаними гілками, але живі. Айлендор умів виживати навіть після найгірших ран.
Мілена стояла серед цього спустошення, відчуваючи, як адреналін повільно відступає, залишаючи після себе тремтіння в руках і порожнечу в грудях.
Вони вистояли.
Але ціна була відчутною.
Арден з’явився поруч майже непомітно. Його плащ був розірваний, на плечі темніла свіжа кров, але постава залишалася прямою — вперта, як і він сам.
— Ти поранений, — сказала Мілена раніше, ніж встигла подумати.
— Не вперше, — відповів він сухо.
Вона схопила його за зап’ястя.
— І не востаннє, якщо продовжиш ігнорувати це.
Арден здивовано глянув на неї, але не вирвався. Його погляд був темним, уважним, надто близьким.
— Ти тремтиш, — зауважив він.
— Бо думала, що втратила тебе, — вирвалося в неї.
Слова зависли між ними, оголені й небезпечні.
Вони відійшли глибше в ліс — туди, де тіні були м’якшими, а світло пробивалося крізь листя сріблястими плямами. Тут було тихо, ніби сам Сірати давав їм прихисток.
Мілена опустилася на повалений стовбур і зосередилася, дозволяючи магії текти крізь пальці. Світло й тінь слухняно сплелися, лягаючи на рану Ардена.
Він не зводив з неї очей.
— Ти змінилася, — тихо сказав він.
— Ми всі змінилися.
— Ні. Ти — більше.
Його голос був хрипким, наче слова давалися з труднощами.
— Я бачив, як ти билася, — продовжив Арден. — Як ти стояла між світлом і темрявою. Ти… — він замовк. — Ти лякаєш мене.
Мілена гірко всміхнулася.
— Ти перший, хто сказав це вголос.
— І перший, хто не відвертається.
Вона підняла погляд.
— Каллен… — почала вона, але Арден одразу зрозумів.
Його щелепи напружилися.
— Я знаю.
— Він добрий. Світлий. Поруч із ним простіше дихати.
— А поруч зі мною?
Мілена мовчала надто довго.
— Поруч із тобою я відчуваю все, — нарешті сказала вона. — Навіть те, чого боюся.
Арден зробив крок ближче.
— Це небезпечно.
— Так.
— Ти можеш згоріти.
— Або навчитися жити з вогнем.
Ліс завмер.
Навіть вітер стих, ніби даючи їм простір для вибору.
Арден підняв руку, вагаючись лише мить, і торкнувся її щоки. Дотик був обережним — зовсім не схожим на воїна, яким він був у бою.
— Якщо я перейду цю межу… — прошепотів він. — Я не зможу відступити.
Мілена накрила його руку своєю.
— Я не прошу відступати.
Це було все, що йому потрібно.
Їхні губи зустрілися різко — наче вибух після довгого стримування. Поцілунок був гарячим, несамовитим, наповненим усім, що вони не наважувалися сказати раніше: страхом, бажанням, злістю на світ і полегшенням, що вони ще живі.
Магія відгукнулася миттєво.
Світло спалахнуло між ними, тінь обвила, ліс зашепотів.
Арден притиснув її ближче, ніби боявся, що вона зникне. Мілена відчула його серце — швидке, справжнє.
Коли вони нарешті відступили, дихання було важким, а світ — трохи іншим.
— Це ускладнить усе, — сказав Арден, торкаючись її чола своїм.
— У нас давно не було простих шляхів.
Він усміхнувся ледь помітно.
— Ти зробиш з мене дурня.
— Ти вже ним став, — відповіла вона, вперше за довгий час щиро усміхнувшись.
Десь далеко почувся голос Каллена, що кликав їх до табору.
Реальність поверталася.
Мілена зробила крок назад, але цього разу між ними не було стіни.
— Ми ще поговоримо, — сказала вона.
— Я чекатиму, — відповів Арден.
Ліс Сірати знову зашумів, приймаючи їхні таємниці в своє коріння.
Битва була позаду.
Але справжні випробування — лише починалися.