РОЗДІЛ 11. НІЧНА ОБЛОГА

Ніч прийшла без попередження.
Айлендор не затемнів — він згас. Ніби хтось повільно загасив світло в самому серці лісу. Навіть Місяць, завжди пильний, здався віддаленим, бляклим, немов дивився крізь товсте скло.
Арден відчув це першим.
Він стояв на північному краю табору, серед сплетіння коріння й тіней, коли ніч раптом стала важкою. Повітря притисло до грудей, і знайоме відчуття небезпеки ковзнуло хребтом.
— Почалося… — прошепотів він.
Тінь під його ногами смикнулася — не від світла, а від присутності.
Удар прийшов з неба.
Чорні спалахи розірвали простір над лісом, і з них посипалися істоти — не тінароджені, а щось інше. Вищі. Швидші. Озброєні не лише кігтями, а й холодною, розумною люттю.
— Тривога! — пролунало в таборі.
Світло Каллена вибухнуло золотою хвилею, заливаючи галявину, але темрява не відступила. Вона розтікалася, обминаючи світло, ніби вчилася.
Мілена вибігла з укриття, серце калатало.
— Це не пастка… — прошепотіла вона. — Це штурм.
Арден бився мовчки.
Його меч розсікав ніч, але кожен рух давався важче. Темрява тут була чужою — не тією, що слухається, а тією, що пожирає. Один із ударів пройшов надто близько. Лезо з чорного кристалу розрізало повітря — і плече Ардена.
Біль був різким, пекучим.
Він відступив на крок — і цього вистачило.
Тінь зімкнулася.
Мілена відчула це, навіть не бачачи.
Щось рвонуло всередині — не магія, не страх. Зв’язок. Невидима нитка, що натягнулася до межі.
— Арден… — вирвалося з її вуст.
Але вона була надто далеко.
Арден впав на коліно.
Темрява стискала груди, туман застилав зір. Він чув крики, дзенькіт зброї, але все віддалялося, ніби світ відступав від нього.
Ось так, — подумав він без гіркоти. — Уночі. Без слави.
І тоді — світло.
Не золоте. Не біле.
Срібне.
Еріон з’явився з тіні, наче ніч сама його виштовхнула.
Високий, із волоссям кольору попелу й очима, в яких мерехтіли зорі, він рухався швидко й точно. Його клинок не сяяв — він поглинав темряву.
— Не зараз, Ардене, — сказав він спокійно, відбиваючи удар. — Ти мені ще потрібен.
— Ти… — Арден закашлявся. — Запізнився.
— Як завжди, — сухо відповів Еріон і різко розвернувся, знищуючи істоту одним рухом.
Темрява відступила — не зі страху, а з поваги.
Еріон підхопив Ардена, перекинув його руку через своє плече.
— Тримайся, — наказав він. — Айлендор ще не дозволив тобі піти.
— А ти тепер його голос? — хрипко спитав Арден.
— Ні, — усміхнувся Еріон. — Я його борг.
Коли вони дісталися до світла, Мілена вже була там.
Вона зупинилася, побачивши Ардена — блідого, закривавленого.
— Ні… — її голос зламався.
Каллен хотів щось сказати, але Мілена вже була поруч, опустилася на коліна, торкаючись рук Ардена, не думаючи, не стримуючись.
Світло і тінь одночасно зірвалися з неї.
— Живи, — прошепотіла вона. — Ти не маєш права піти зараз.
Арден ледь усміхнувся.
— Наказ прийнято…
Облога тривала до світанку.
Коли перші промені торкнулися Айлендору, вороги відступили, розчинившись, ніби їх ніколи не було.
Табір вижив.
Але щось змінилося.
Еріон стояв осторонь, дивлячись, як Мілена сидить біля Ардена, не відпускаючи його руку.
— Ти втрутився, — сказав Каллен, підходячи до нього.
— Так, — спокійно відповів Еріон. — Бо ця історія більше не належить лише вам.
— Хто ти? — тихо спитав Каллен.
Еріон перевів погляд на Мілену.
— Той, хто знає, чим це закінчується, — сказав він. — І хто хоче змінити фінал.
Місяць знову засяяв.
І цього разу він дивився не лише на Мілену.
Він дивився на всіх них.
Бо нічна облога була лише початком.