РОЗДІЛ 10. МІЖ СВІТЛОМ І НІЧЧЮ

Після зізнання Ліри ніч стала густішою.
Вона ніби осіла на плечах, тиснула, змушувала мовчати. Навіть Айлендор цього разу не намагався втішати — не шелестів, не світився, не співав. Ліс приймав їхній біль, але не полегшував його.
Мілена сиділа на кам’яній терасі біля підніжжя Цитаделі, обійнявши коліна. Її погляд ковзав по нічному небу, де Місяць здавався надто близьким. Надто уважним.
Остання…
Знищений клан…
Я — ключ…
Думки не давали спокою. Вона відчувала, як світ повільно змінюється навколо неї — і разом із ним змінюється вона сама.
Кроки вона почула не одразу.
— Я подумав, що знайду тебе тут, — тихо сказав Каллен.
Він не підійшов одразу. Зупинився на відстані, ніби боявся порушити крихку тишу.
— Ліра сказала, що тобі важко.
Мілена ледь усміхнулася. — Сьогодні це можна сказати про всіх.
Каллен підійшов ближче й сів поруч. Його присутність була іншою, ніж у Ардена — не тінню, не напругою. Теплом. Спокоєм, який не вимагав відповідей.
Деякий час вони мовчали.
— Я бачив, як ти дивишся на Місяць, — нарешті промовив він. — Так дивляться люди, які бояться, що втратять себе.
Мілена здригнулася. — А якщо це правда?
Каллен повернувся до неї. — Тоді я хочу, щоб ти знала: ти не одна.
Він говорив просто. Без урочистості. Без магії.
— Від самого початку… — він зітхнув. — Від першої миті, коли я побачив, як твоє світло вирвалося назовні — не з люті, не з бажання знищити… а зі страху за інших… я зрозумів.
Вона подивилася на нього.
— Що зрозумів?
Каллен не відвів погляду. — Що закохався.
Слова не впали, як грім. Вони лягли м’яко, але глибоко.
Мілена затамувала подих.
— Каллен…
— Я не прошу відповіді, — швидко додав він. — І не прошу вибору. Я просто більше не можу мовчати. Після сьогоднішнього… після Ліри… після Вейрона… я зрозумів, що мовчання — теж форма втрати.
Він простягнув руку, але не торкнувся. Зупинився за подих від неї.
— Я кохаю тебе, Мілено. Такою, якою ти є. Зі світлом. З темрявою. Зі страхами.
Вона відчула, як щось стискається в грудях.
— Каллен… ти навіть не уявляєш, як мені важливо це чути.
Вона опустила голову. — Але…
Він усміхнувся сумно. — Але є Арден.
Вона не відповіла. І це була відповідь.
— Я бачу, як ти дивишся на нього, — тихо сказав Каллен. — Ніби він — ніч, якої ти боїшся… але без якої не можеш заснути.
Мілена заплющила очі. — Він небезпечний.
— Я знаю.
— Він мовчить… і в цьому мовчанні більше болю, ніж у будь-яких словах.
— Я знаю, — повторив Каллен.
Він обережно взяв її за руку. — Я не прошу тебе обрати мене. Я прошу лише одного: не зраджуй себе, обираючи когось зі страху.
Вона стиснула його пальці. — А якщо мій страх — втратити його?
Каллен повільно видихнув. — Тоді я відійду. Але не зникну.
Він нахилився і легко, майже невідчутно, торкнувся її чола поцілунком — не вимогою, не обіцянкою. Благословенням.
— Я поруч, — прошепотів він. — Коли ти вирішиш.
Він підвівся й пішов, залишивши після себе тепло, яке ще довго не зникало.
З тіні між колонами вийшов Арден.
Він бачив усе.
Не підійшов одразу. Його погляд був темним, зосередженим.
— Ти не повинна вибирати зараз, — сказав він.
Мілена здригнулася. — Ти… чув?
— Достатньо.
Він зупинився поруч, але не торкнувся. — Каллен — світло. Чесне. Відкрите. Безпечне.
— А ти? — прошепотіла вона.
Арден подивився на Місяць. — Я — ніч. І ніч ніколи не обіцяє спокою.
Він повернувся до неї. — Але я ніколи не зраджу тебе.
Між ними зависло мовчання — важке, щире, небезпечне.
Мілена зрозуміла:
попереду буде війна.
І вибір.
І серце, розірване між світлом і тінню.
Але сьогодні…
сьогодні вона просто дозволила собі відчувати.