РОЗДІЛ 9. ТАЄМНИЦЯ КЛАНУ ЛІРИ

Після пасток Вейрона Айлендор став іншим. Не темнішим — настороженим. Ліс більше не приймав їх беззастережно: коріння повільніше розступалося під ногами, світляні істоти трималися далі, а ніч здавалася глибшою, ніж раніше.
Ліра мовчала майже весь шлях.
Мілена помітила це ще зранку. Зазвичай легка, дзвінка, схожа на подих вітру, тепер подруга йшла з опущеним поглядом, ніби кожен крок вимагав зусилля.
— Ти не спала, — тихо сказала Мілена, коли вони зупинилися біля джерела.
Ліра усміхнулася, але ця усмішка не торкнулася очей.
— Деякі речі прокидаються разом із нами. Навіть якщо ми не хочемо.
Вони зупинилися у Святилищі Коренів — місці, куди не приводять чужинців. Навіть Арден залишився на межі, схрестивши руки на грудях.
— Далі ви самі, — сказав він. — Це… не для мене.
Каллен хотів щось заперечити, але Ліра похитала головою.
— Ні. Це має почути лише вона.
Мілена відчула, як у грудях защеміло.
— Про що ти?
Ліра зробила крок уперед. Коріння дерев розійшлося, утворюючи коло. Усередині земля світилася м’яким зеленим світлом, а повітря було наповнене шепотом — голосами, що не належали жодному живому створінню.
— Мій клан називають Сторожами Глибин, — почала Ліра. — Ми не воїни. І не маги у звичному розумінні. Ми — пам’ять Айлендору.
Мілена слухала, затамувавши подих.
— Коли світ тільки формувався, з’явилися тріщини між світлом і тінню. Якщо їх не стримувати — світ розірве себе. Наш клан був створений, щоб… тримати рівновагу.
— Як і Архонти? — тихо спитала Мілена.
Ліра сумно усміхнулася.
— Архонти — меч. Ми — коріння.
Ліра торкнулася стовбура найстарішого дерева. Кора розкрилася, показуючи символ — знайомий Мілені знак, який вона бачила у власних видіннях.
— Вейрон знає про нас, — сказала Ліра. — І саме тому він шукає тебе.
— Через мою магію?
— Через те, що ти можеш зробити те, чого не змогли ми.
Мілена відчула, як холоне всередині.
— Поясни.
Ліра глибоко вдихнула.
— Наш клан може лише стримувати. Ми пов’язані клятвою: ніколи не втручатися напряму. Але ти… — її голос затремтів. — Ти — поза системою. Ти не належиш жодній зі сторін.
— І тому небезпечна, — глухо сказала Мілена.
— І тому — єдина, хто може змінити кінець.
Святилище відгукнулося. Коріння задрижало, світло потемнішало.
— Є ще дещо, — Ліра опустила очі. — Те, що я приховувала.
Мілена відчула, що зараз пролунає щось незворотне.
— Я не просто з клану Сторожів. Я… остання.
Слова впали, як камінь у воду.
— Вейрон знищив мій клан, — тихо сказала Ліра. — Не одразу. Повільно. Через пастки, зради, спокуси силою. Я вижила лише тому, що мене сховали.
— Ліро… — Мілена простягнула руку.
— Я мала мовчати, — очі Ліри блищали від сліз. — Але після того, що сталося… ти маєш знати, за що він полює.
Коріння під ногами розійшлося, і Мілена побачила видіння: світ, розколотий навпіл; Місяць, що кровоточить; фігуру Вейрона, який тягнеться до світла й тіні водночас.
— Він хоче не просто твою силу, — прошепотіла Ліра. — Він хоче розірвати рівновагу. Стати тим, хто стоїть над обома сторонами.
— Як я? — тихо спитала Мілена.
— Ні, — Ліра подивилася їй прямо в очі. — Як бог.
Коли вони вийшли зі Святилища, Арден одразу подивився на Мілену.
— Ти зблідла.
— Тепер я знаю, чому, — відповіла вона.
Каллен поклав руку їй на плече.
— Що б це не було — ми разом.
Ліра стояла трохи осторонь, знову легка зовні, але з тінню давнього болю всередині.
Мілена підійшла до неї й обійняла.
— Ти більше не сама.
Ліра заплющила очі.
— Саме цього я боялася… і на що сподівалася.
Айлендор шелестів навколо них.
Таємниці більше не були мовчазними.
І шлях уперед став значно небезпечнішим.
Бо тепер вони знали правду.

Вибачаюсь за довгу відсутність ♥️