РОЗДІЛ 8. ПАСТКИ ВЕЙРОНА

Айлендор відчував небезпеку раніше за людей.

Мілена прокинулася ще до світанку з відчуттям, ніби щось стискає серце. Повітря було надто нерухоме, а тиша — неприродною. Навіть луміні, які зазвичай світилися м’яким світлом між деревами, цього разу ховалися в корінні, тьмяні й налякані.

— Він близько… — прошепотіла вона, сама не знаючи, кому.

Це ім’я вона не вимовляла вголос, але воно звучало в думках чітко й холодно.

Вейрон.

---

Першу пастку вони не побачили.

Вона була не з магії — з тиші.

Коли загін рушив вузькою стежкою між скель, світ раптом став глухим. Кроки більше не лунали, голоси згасали, навіть власне дихання Мілена чула ніби крізь воду.

— Зупиніться, — прошепотіла вона.

Каллен обернувся миттєво, виставивши руку. Його світло спалахнуло, але… не розійшлося.

— Антимагічне поле, — тихо сказав Арден. — Розумно.

У ту ж мить каміння під ногами зсунулося.

Світ перевернувся.

---

Мілена падала у темряву.

Але не відчувала страху.

Темрява була знайомою.

Вона приземлилася на холодний камінь, ковзнула, впала на коліна. Навколо — печера, стіни якої вкривали руни, вирізані з ненавистю й терпінням.

— Ласкаво просимо, — пролунав голос.

Він не був гучним. Він був… усюди.

З тіней вийшов Вейрон.

Високий, худорлявий, з очима, що світилися сріблом, немов відбиття мертвого Місяця. Його усмішка була спокійною, майже лагідною.

— Ти прийшла сама. Як зворушливо.

— Відпусти їх, — сказала Мілена, відчуваючи, як у грудях ворушиться магія. — Це я тобі потрібна.

Вейрон нахилив голову. — Завжди подобалося, як швидко ти розумієш правила гри.

Він клацнув пальцями.

Руни на стінах загорілися.

---

Біль був першим.

Не фізичний — внутрішній. Наче хтось торкався її магії чужими руками. Тягнув. Вивчав.

— Не бійся, — голос Вейрона став майже ніжним. — Я не заберу все. Лише… ключі.

— Ти не зможеш контролювати мене, — крізь зуби прошепотіла вона.

— О, я й не збираюся. Я збираюся використати.

Мілена заплющила очі.

Світло. Тінь.

Вона відчула їх обидві одночасно.

Руни затріщали.

— Неможливо… — Вейрон зробив крок назад.

---

Тим часом нагорі Каллен бився з пасткою іншого роду.

Ілюзії.

Перед ним з’являлася Мілена — поранена, злякана, кличучи його. Кожен крок уперед робив світ темнішим.

— Це неправда… — прошепотів він, стискаючи кулаки. — Вона жива.

Світло в його грудях спалахнуло яскравіше.

Ілюзія розсипалася.

— Арден! — крикнув він.

— Уже йду, — пролунав голос із тіні.

---

Арден ішов крізь пастки мов крізь власні спогади.

Темрява показувала йому те, що він давно поховав: провину, клятви, кров.

— Ти не врятуєш її, — шепотів ліс голосом Вейрона.

Арден усміхнувся холодно. — Я й не збираюся бути героєм.

Він став тінню.

І зник.

---

У печері Мілена закричала.

Не від болю — від сили.

Світло і тінь вирвалися з неї разом, сплелися, ударили в руни. Камінь тріскався, пастка руйнувалася.

Вейрон дивився з захопленням.

— Прекрасно… — прошепотів він. — Саме таку силу я й шукав.

— Ти ніколи її не отримаєш! — крикнула Мілена.

— Отримаю, — відповів він спокійно. — Питання лише в тому… коли.

Тінь зрушилася.

Меч Ардена пробив повітря біля шиї Вейрона.

Калленове світло спалахнуло поруч із Міленою.

Пастка впала.

---

Вейрон відступив у тінь, розчиняючись, як дим.

— Ми ще зустрінемось, Мілено, — його голос лунав уже здалеку. — І наступного разу ти сама прийдеш до мене.

Тиша повернулася.

Мілена впала в обійми Каллена, тремтячи.

Арден стояв поруч, уважно вдивляючись у темряву.

— Це було лише попередження, — сказав він. — Він тепер знає, на що ти здатна.

Мілена підвела голову. — А я знаю, що він мене боїться.

Айлендор знову дихав.

Але війна тільки починалася.