РОЗДІЛ 7. ДВОЄДИНІСТЬ СВІТЛА Й ТІНІ

Навчання почалося зі страху.

Мілена стояла посеред Круга Зоряного Каменю — древнього місця сили, прихованого серед пагорбів Айлендору. Камінь під ногами був холодний, розкреслений символами, що світилися то золотом, то темно-фіолетовим сяйвом. Повітря тут було густим, насиченим магією, яка тиснула на груди й змушувала серце битися швидше.

— Тут ти не зможеш брехати самій собі, — промовила Ліра, креслячи останній знак навколо кола. — Магія покаже тобі те, чим ти є.

Мілена стиснула пальці. Вона вже знала: всередині неї не одна сила. Вона відчувала це після битви, після нічного гостя, після погляду Місяця, який ніби стежив за нею крізь небо.

Каллен стояв трохи осторонь, випромінюючи м’яке, заспокійливе світло. Арден — у тіні, спершися на кам’яну колону, мовчазний і напружений. Вони обидва були тут не випадково.

— Почнемо зі світла, — сказав Каллен. — Воно безпечніше.

Арден хмикнув: — Брехня. Просто ти його не боїшся.

Мілена підняла руку, зупиняючи суперечку. — Я хочу знати все. І світло. І темряву.

Її голос був твердим. І Круг відгукнувся.

---

Світла магія прийшла першою.

Вона народжувалася в грудях, тепла й м’яка, немов ранкове сонце. Коли Мілена дозволила їй текти, повітря навколо засяяло. Символи на камені ожили, лінії наповнилися золотим світлом.

— Не тисни, — наставляв Каллен, стоячи поруч. — Світло не любить примусу. Воно відповідає довірі.

Мілена заплющила очі.

Вона уявила дім, якого більше не існувало. Руки матері. Сміх. Спокій.

Світло розлилося.

Воно слухалося. Воно лікувало.

Коли Ліра навмисно порізала долоню, Мілена інстинктивно торкнулася рани — і шкіра зрослася, не залишивши сліду.

— Вражаюче, — прошепотіла Ліра. — Ти не просто проводиш світло. Ти його підсилюєш.

Але разом зі світлом з’явився біль.

Гострий. Несподіваний.

— Зупинись! — вигукнув Каллен.

Мілена впала на коліна. Світло погасло, наче його задушили.

— Воно… тікає, — задихаючись сказала вона. — Наче не хоче бути єдиним.

Арден підійшов ближче. — Бо ти не єдина.

---

Темна магія не прийшла.

Вона чекала.

Коли Мілена знову стала в центрі кола, повітря похолоднішало. Тіні подовжилися, символи змінили колір.

— Темрява не відповідає на прохання, — сказав Арден тихо. — Вона відповідає на правду.

— А якщо правда мене злякає?

— Тоді ти нарешті будеш чесною.

Він простягнув руку.

Мілена вагалася лише мить — і доторкнулася.

Темрява хлинула всередину.

Вона побачила страх. Злість. Провину за вбитих істот. Відчуття сили, яке лякало й п’янило водночас.

— Я не хочу бути монстром! — закричала вона.

— Темрява не робить монстрів, — голос Ардена був поруч, заземлюючий. — Вона лише знімає маски.

Тіні зібралися навколо неї, обвили руки, але не душили. Вони слухали.

Мілена зробила те, чого не робила ніколи.

Вона дозволила собі злитися.

Темрява відповіла.

Земля здригнулася. Повітря стало щільним, мов перед грозою. Магія лягла їй на плечі важким плащем.

— Досить! — крикнув Каллен.

Світло й тінь зіткнулися.

---

Вибух був беззвучним.

Мілена зависла між двома потоками — золотим і чорним. Вони не знищували одне одного. Вони… перепліталися.

Ліра дивилася широко розплющеними очима. — Це неможливо…

Арден усміхнувся вперше за довгий час. — Ні. Це — вона.

Мілена відчула рівновагу.

Світло більше не тікало. Темрява більше не тиснула.

Вони стали частинами одного цілого.

Вона впала на коліна, знесилена, але жива.

Каллен опустився поруч, тримаючи її за плечі. — Ти… неймовірна.

Арден стояв позаду. — І небезпечна.

Мілена підвела голову. — Для ворогів.

Вони обмінялися поглядами.

Навчання лише починалося.

Бо тепер Мілена знала:

Її магія не має сторін.

Вона має вибір.